Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (15.10)

Я не знаю, який сьогодні день. Тут, у цьому смердючому, вогкому підвалі, час тече якось інакше. Але сьогодні… щось змінилось. Чи в мені, чи в повітрі. Може, просто відчаю стало занадто багато, і він витиснув страх.

Мене тримали тут три дні. Без їжі. Без нормальної води. У темряві. Зв'язану. І щохвилини я думала лише про одне — чому? Хто це зробив? За що? Але найбільше — чому ніхто не прийшов? Чому Денис не прийшов?..

Мені дуже болить живіт. Порожнеча в шлунку кричить, але я вже навіть не можу плакати — сліз немає. Голова паморочиться, кожен рух віддається пульсуючим дзвоном у скронях. Та сьогодні вночі, коли охоронець, той мовчазний, вийшов, я почала крутити руки. І мотузка… послабилась.

Не знаю, звідки в мене сили, але я рвалася. Пальці обдерті, зап’ястя в крові — байдуже. Коли мотузка нарешті впала, я просто завмерла. Я була вільна. І така слабка, що ледь не впала.

Але я встала. На тремтячих ногах, обперлася об стіну і почала шукати хоч якийсь вихід. Вікно було надто високо. Двері зачинені. Проте в серці — ні, в кожній клітині — жевріла думка: «Денис шукає мене… Він знайде». Я просто мусила триматися ще трохи.

---

Десь далеко, за стінами цієї в’язниці, Денис дійсно шукав мене. Я відчувала це шкірою. Мене гріла ця думка, як ковдра. Як чай з лимоном. Я уявляла його очі — розгублені, злі, готові на все, тільки б дізнатися, де я. Я уявляла, як він кричить на когось, як кидає свій телефон, як не спить ночами. Я знала: якщо хтось мене знайде — то це він.

Він не здасться. І я не здамся теж.

Навіть якщо дуже боляче. Навіть якщо холодно. Навіть якщо я падаю.

Я встану. Бо я маю заради кого боротись.