Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Я обережно взяв її на руки. Вона майже нічого не важила — така слабка, легка, як тріснута порцелянова лялька. Її голова сперлася мені на плече, дихання було неглибоким, ледь відчутним. Мене аж трусило від страху, але я тримався. Треба було швидко діяти.

— Все добре, чуєш? Я з тобою. Все вже позаду…

Я виніс її з того проклятого підвалу і посадив у машину, накривши курткою. Вона мовчала, очі були напівзаплющені. Я пристебнув її паском безпеки й оббіг з іншого боку, стрибнув за кермо, завів двигун. Руки трохи тремтіли, але я тиснув на газ, не гаючи жодної секунди.

— Тримайся, Віко… Ще трохи…

Я кинув швидкий погляд на неї — вона сиділа, сперта головою об вікно, мовчки дивилася кудись у темряву. І раптом… її тіло м’яко осунулося вбік. Очі заплющилися.

— ВІКА!

Я зупинився просто на трасі, пересів до неї й легенько похитав за плечі. Вона була без свідомості.

— Ні-ні-ні, тільки не це…

Я миттю набрав швидку, повідомив, що їду просто до лікарні, що в мене дівчина без свідомості, що вона після викрадення, без їжі й води, виснажена…

— Тримайся, сонце… Тільки не залишай мене… — я шепотів, поклавши її голову собі на коліна.

Я знову натиснув на газ — цього разу як скажений. Головне — встигнути. Я довезу її. Вона буде жити. Вона повинна жити.

Коли ми доїхали до лікарні, я вибіг з машини, схопив Віку на руки й буквально влетів у приймальне відділення.

— Допоможіть! Вона без свідомості! Вона була викрадена, тримали в підвалі, без води, без їжі… будь ласка! — голос мій зривався, а серце стукало так, ніби от-от вискочить з грудей.

Медики швидко зреагували. Один із лікарів миттю покликав носилки, а мене змусили відійти вбік. Я не хотів її відпускати, але мусив. Вони забрали її у реанімацію. А я залишився стояти в коридорі, сам, з її тонким шарфом у руці, який вона загубила в машині. Пахнув нею… слабо, ледь вловимо, але знайомо до болю.