Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (15.10) 

Пізній вечір:

Години тягнулися, як вічність. Я не відходив від дверей. Не їв. Не пив. Просто сидів. В голові крутилися лише дві думки: "Хто це зробив?" і "Вона має жити".

Десь опівночі вийшов лікар. Я схопився.

— Вона житиме?

Він кивнув.
— Стан важкий, але стабільний. Вона дуже виснажена. Декілька днів без їжі, зневоднення, переохолодження… Але вона сильна. Вона бореться.

Я опустився на лавку й уперся долонями в лице. Вперше за ці дні я відчув, як щось всередині послабло — напруга почала відступати. Вона жива.

— Можна її побачити?

— Лише на хвилину.

Я зайшов у палату. Вона лежала бліда, мов привид. Під очима тіні. Руки тонкі й слабкі, до них під’єднані крапельниці. Але дихала. Спокійно.

Я сів біля неї.

— Я тебе більше не відпущу, чуєш?.. — прошепотів я, взявши її руку. — Ти — моя. І я більше нікому не дозволю тебе забрати.

---

Віка (16.10)

Ніч: 

Світ повільно повертався до мене — як крізь туман, сірий і важкий. Спершу я відчула холод. Потім — слабкий, але теплий дотик руки. Знайомий. Теплий. Рідний.

Я ледве розплющила очі. Лампи над головою трохи засліплювали, але я побачила його. Він сидів біля мого ліжка. Денис.

Його очі були червоні, ніби він не спав кілька діб. Побачивши, що я прокинулася, він різко підвівся, нахилився до мене...

— Віка… Ти… Боже, ти прокинулася… — його голос затремтів, і я вперше в житті побачила, як йому по щоці скотилася сльоза.

Я хотіла щось сказати, але горло було таке сухе, що видався лише хрип.