Читати книгу - "Шепіт у пітьмі: Наслідки, Дроянда"

Іноді тиша говорить більше, ніж люди. Іноді темрява — не страх, а дзеркало...

Аліса сиділа біля вікна. Ззовні падали дощові краплі, стікали по склу, залишаючи тремтячі сліди. Перед нею — її старий щоденник, на краях якого вже стерлися літери.

Вона відкрила нову сторінку. Вдихнула. І почала писати:

16 жовтня

Сьогодні здається, що я розпадаюсь на дві частини.Одна — та, якою мене бачать: впевнена, з сильним поглядом, донька Соні та Данила, спадкоємиця сили.Друга — тиха, самотня, яка ночами не може заснути, бо серце стискає щось незрозуміле.Я більше не знаю, кому можу довіряти.Назар мовчить про щось. Я бачу це в його очах. Але й він, певно, бачить мої сумніви.Батьки — вони сильні, але не сказали мені головного. Вони приховали частину мене.

А відьма… Вона сказала правду, але її слова залишили мене з ще більшою порожнечею.І знаєш, щоденнику?..Іноді хочеться бути просто дівчиною. Без родових таємниць. Без місій.Прокинутись зранку, обійняти когось, хто розуміє тебе без слів.Просто бути.Але я — не просто дівчина.І я прийму це. Я не тікатиму.Якщо в мені прокидається щось темне — я стану тим, хто дає світло.

Для себе. Для них. Для майбутнього.Якщо ж мене не стане — я хочу, щоб залишився цей слід.Бо шепіт у пітьмі — це не лише попередження. Це пам’ять.І я частина цієї пам’яті.

Аліса закрила щоденник і поглянула в ніч. У небі розійшлися хмари, крізь які пробився перший промінь зірки. І хоч навколо залишалась темрява, в її очах тепер жевріло нове світло.

Аліса вже збиралася заховати щоденник, як раптом її тіло затремтіло. Холод пробігся хребтом, наче хтось доторкнувся до самої душі. Її очі на мить стали скляними, закам’янілими, а розум потонув у хвилях темряви, що підкралася з глибин підсвідомості.

Вона не спала. Але й не була повністю при тямі. Видіння захопило її, мов шепіт тіні пробрався у вуха:

“Ти запізнилася, доню спадку. Світ зміниться — і ти маєш вирішити, ким будеш: тією, що зупиняє, чи тією, що запускає ланцюг втрат.”

Перед нею відкрився зал із темними колонами. На них — знаки Ордена, старі, наче викарбувані тисячоліттями раніше. У центрі стояла постать у чорному плащі. З обличчям, яке ховалося під каптуром. Проте Аліса знала — це була вона сама.

Інша вона. Зі спопеляючим поглядом, червоним світлом у зіницях і руками, в яких горіла чорно-синя енергія.

“Моя дорога, я — частина тебе. Я — вибір, який зробиш, коли буде пізно. І тоді, коли настане час, ніхто не врятує тебе від самої себе.”

Видіння зникло. В одну мить. Аліса важко вдихнула повітря й затиснула щоденник до грудей.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не стану тією, ким мене хоче зробити темрява.

Тиша у кімнаті знову стала глибокою. Та вже не порожньою. Бо в цій тиші народжувалося рішення.