Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Двері підвалу голосно грюкнули за мною. Вологий бетонний коридор штаб-квартири зустрів знайомою прохолодою й запахом пилу. Я зірвала з голови капюшон і стиснула кулаки так, що нігті впилися в долоні.

Рафаеле сидів за старим дерев’яним столом, переглядаючи деякі документи. Почувши мої кроки, він підвів голову. Темні кола під очима видавали втому, але голос у нього залишався рівним.

— Як це могло статися? — запитав він.

Я не відповіла одразу. Підійшла ближче, кинула на стіл куртку. В грудях ще кипіла лють. Губи самі стислися до тонкої лінії.

— Віто, чорт забирай, знову зірвав усе, — прорізала я слова майже шипінням.

Рафаеле мовчки дивився на мене.

—Все пішло під три чорти через Віто і його шайки. Габріеле вислизнув, як завжди. — Я стиснула зуби й різко провела рукою по волоссю. — Я ненавиджу його. Ненавиджу цього самовпевненого виродка. Він думає, що може втручатися у все, що я планую. Думає, що знає краще!

Я вперлась руками в стіл і схилилася вперед, відчуваючи, як важко б’ється серце.

Рафаеле нарешті відклав папери.
Він піднявся, підійшов до мене і поклав долоню на моє плече. Його погляд залишався спокійним, як завжди.

— Спокійно, Вівіан. Ми знали, що це може статись. І все ж ми їх спіймаємо.

Я глибоко вдихнула і повільно випустила повітря крізь зуби.
М’язи плечей трохи розслабилися.

— Знаю. Просто зараз… — я махнула рукою. — Якщо я ще раз побачу цього мерзотника…

— Побачиш, — спокійно мовив Рафаеле. — І зробиш те, що планувала. Але не сьогодні.

Він підійшов до старого холодильника в кутку і дістав дві пляшки води.

— Нам треба перепочити. Ця ніч була довгою.

Я мовчки кивнула. В голові ще пульсувала злість, але він мав рацію. Ми витратили надто багато сил за останню добу. Без толку зараз ламати голову.

— Пішли нагору, — запропонував він.

Я мовчки підхопила куртку і пішла за ним по гвинтових сходах. Наша база займала весь підвал будинку, де ми жили останні кілька років. Тут було безпечно. Принаймні, поки.

Коли ми вийшли до просторої кухні на першому поверсі, світло від лампи зігріло очі. Я сіла на стілець і провела рукою по столу, вдячна за кілька хвилин спокою.

Не встигли ми й ковтнути води, як двері до кухні прочинилися. У кімнату зазирнула Лаура.

— Ві? Рафе? — несміливо запитала вона.

Я одразу витягнула спину. Її голос був обережним, але в очах блищав вогник — той самий, який вона мала, коли щось задумувала.

— Що сталося? — м’яко запитав Рафаеле, піднімаючись.

Лаура зробила крок у кімнату, тримаючи в руках невеликий аркуш.
Вона злегка всміхнулася.

— У моєї подруги, Анни, завтра день народження. Вона запросила мене на святкування. Це в неї вдома. Я… я хотіла спитати, чи можна мені піти?

Я ледь помітно усміхнулася. В її голосі чулося справжнє дитяче хвилювання.
Ми з Рафаеле обмінялися поглядами.

Кілька місяців тому ми вирішили, що Лаура має повернутись до нормального життя. Принаймні настільки, наскільки це можливо. Ми записали її до школи під вигаданим прізвищем — як нашу доньку.
Еріка і Мауро Доссо.
Наші несправжні імена. І роль батьків.

— А хто ще буде на святкуванні? — спокійно спитав Рафаеле.

Лаура на мить замислилась.

— Її батьки, дехто з рідних, кілька друзів із класу… Взагалі-то, здається, свято буде велике. Музика, вечеря… І торт, і фільм теж. Все дуже гарно організовано.

Я ледь відчула, як напружилися плечі Рафаеле.
Ми обмінялися швидкими поглядами.

Велике святкування?

— Я дуже хочу піти. Правда. Але якщо ви скажете "ні" — я зрозумію, — додала Лаура тихо.

Рафаеле подивився на мене.
Я бачила в його очах те саме, що і в мене.
Така подія — потенційний ризик.

Рафаеле першим порушив мовчанку.

— Ми не проти, Лауро. Але такі заходи — завжди ризиковані. Ти сама розумієш…

— Я знаю, — швидко кивнула вона. — Але я можу піти сама. Мені не треба, щоб ви… ну, я не хочу вас обтяжувати. Я справлюсь.

Я злегка усміхнулася.
Її бажання бути самостійною гріло серце. Але ми обоє знали, що світ навколо не такий простий.

— Ми підемо разом із тобою, — м’яко відповіла я. — Просто як супровід. Ми не будемо тобі заважати.

Лаура з полегшенням зітхнула.

— Добре.

Рафаеле підвівся зі стільця і взяв телефон.

— Мені треба з’ясувати деталі. Імена гостей, місце. Це займе кілька годин.

Я торкнулася його руки.

— Спочатку підемо відпочинемо. Уже пізно. Зранку розберемося.

Він коротко кивнув.

Ми обоє знали — спокій нам лише сниться.
Бо кожна дрібниця зараз може стати пасткою.