Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Дощ ледь чутно стукав по даху джипа, коли ми зупинилися на краю промзони. Сірі хмари важко висіли над складським районом, ніби самі знали, що тут сьогодні запахне кров’ю.

Я опустив скло і глянув на старий ангар попереду. Саме тут, за нашою інформацією, Габріеле мав укласти угоду. Саме тут ми мали його зловити.

— Карло, позиції? — прохрипів я у навушник.

— Східна сторона під контролем. Троє на даху, четверо біля бокового входу, —відгукнувся голос Карло.

План був чіткий. Ми підготувались добре. Занадто добре, щоб щось пішло не так.

Я вийшов із машини, пальці мимоволі заповзли під куртку перевіряючи кобуру. Нічне повітря було прохолодним і важким.

— Починаємо, — коротко наказав я.

Ми розійшлися по позиціях. Все мало бути чисто, швидко і точно.

Я сховався за вантажним контейнером. Посеред вулиці стояли ті самі два фургони, про які нам повідомляли. Люди Габріеле вже були на місці. Поки що все виглядало за планом.

І тут...

Голос Габріеле раптом гучно залунав, надто гучно, із нахабною самовпевненістю.

— Вітаю всіх, хто зібрався сьогодні. Але маю попередити… Ми тут не самі. Сьогодні в нас — ексклюзивні гості.

Я миттєво напружився.

Що за чорт?

Я натиснув на комунікатор.

— Усім бути на поготові. Карло, видно щось?

— Ні, босе, все тихо.

— Луїджі?

— Нічого.

Я стиснув зуби.

Тоді Габріеле вийшов ближче до світла. Його посмішка була маслянисто-слизькою.

— Ті, хто прийшли мене зловити, навіть не підозрюють, що ведуть своїх людей на смерть. — Він зробив жест рукою. — Мої штурмовики вже тут. Вони взяли в кільце периметр. Ніхто не вийде.

Бляха.

Я одразу вдарив по комунікатору.

— Відхід! Всім негайно бігти до машин!

Запізно.
По обидва боки ангару почали сипатися димові шашки, які заволокли все густою білою завісою.

Перші постріли пролунали поруч. Ми потрапили в капкан.

Мої пальці міцно стискали рукоятку пістолета.
Перша пара ворожих бійців вискочила з диму праворуч.

Я не чекав.
Два короткі постріли — перший упав одразу, другий спробував вистрелити, але моя куля прошила йому плече, і він повалився за ящики.

Я пересунувся лівіше, ховаючись за контейнер. Серце билося рівно. Мої люди ще тримали позиції, але ми точно були в меншості.

Ще один.
Він вискочив із тіні, піднімаючи автомат. Я зробив крок вперед, і майже впритул випустив кулю просто в груди. Той завалився на бетон.

Я витер рукавом піт із чола.
І тут…
Хтось різко налетів ззаду.

Я не встиг озирнутися — мене вдарили плечем у бік, і ми покотилися по сирій землі. Я встиг підняти руку, відбиваючи гострий удар ножа, який попав би в шию.

Чорна постать.
Гнучкі, швидкі рухи.
Маска на обличчі.

Нокс.

Він не говорив нічого — лише бив точно і безжально. Його ніж розсік мою куртку і ковзнув по шкірі, лишивши тонкий гарячий поріз на боці.

Я стиснув зуби і відштовхнув його коліном у живіт. Ми розійшлися на пів метра. Мої пальці натрапили на кинджал на поясі — швидкий ривок, і я вже тримав його в руці.

Ми знову зійшлися.
Стовп диму накрив нас, світло миготіло на лезах.

Я не встиг ухилитися повністю — його ніж пройшовся по зовнішній стороні мого передпліччя. Кров пішла миттю. Я зціпив зуби і відповів ударом у корпус — мій кинджал зачепив його, мабуть, броньовану куртку, але не пробив.

Раптово він схопив мене за комір і силою притиснув до залізної стіни контейнеру. Холодне лезо уперлося прямо в моє горло.

Його дихання було рівним. Голос — той самий спотворений баритон.

— Дай мені причину, щоб не перерізати тобі горлянку просто зараз.

Я вдихнув крізь зуби, відчуваючи, як тонка цівка крові повзе вниз по шиї.

— Якщо вб'єш мене — втратиш шанс дістати Габріеле, — прохрипів я.

Лезо не ворухнулося.

— У мене більше людей. Більше ресурсів. Більше інформації. Один цього не зробиш, — я говорив тихо, але твердо. — Ти хочеш його так само, як я.

Пауза розтягнулася на вічність.
Його очі уважно вдивлялися в мої.

І тут у моєму навушнику пролунало коротке шипіння.

— Босе. Машина з Габріеле рушила. Вислизає із території на південному виїзді.

Я відвів погляд убік, туди, де крізь дим ледь видно було фари машини, що віддалялася.

— Габріеле тікає, — я повернув погляд на Нокса. — Ми обоє це бачимо.

Чорна постать завмерла.
Лезо ще кілька секунд залишалося на моїй шкірі — потім повільно відійшло.

— Цього разу тобі пощастило, Віто,— його голос був холодним. — Наступного разу я не стримаюся.

Я повільно кивнув, ковтаючи гірке повітря.

— Домовились.

Дим клубився між нами, стеляючись по асфальту.
Я опустив ніж, але не прибрав його зовсім.
Ніколи не можна було бути певним, чи Нокс триматиме слово.

У навушнику знову пролунав голос.

— Босе, Ми не встигнемо перехопити машину з Габріеле.

Я зціпив зуби.
Вітер потягнув у мій бік запах гару і пороху.

— Усім відхід, — сухо кинув я. — Збираємо поранених. Цю гру ми ще не закінчили.

Кілька коротких підтверджень пройшли у вусі. Я кинув останній погляд туди, де тільки-но стояв Нокс. Його вже не було. Лише розмиті тіні між контейнерами. Як і завжди — зникав, ніби дим сам його ховав.

Я повільно вдихнув і прибрав ніж.
Рана на руці пульсувала, кров стікала по ній.

Чорт.
Тепер я знав ще одну річ напевно.
Нокс теж полював на Габріеле.

Я стиснув кулак, відчувши, як пальці заливає тепла кров.
Цього разу він вислизнув. Обоє вислизнули.

Але наступного разу — я не дозволю.
Жодному з них.

Я розвернувся і пішов у бік своїх людей.
Наступного разу — ми повернемось за ними.