Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розділ 15. Перемога над Кромпом

Край малих сердець був дуже гарним. Мешкали тут, як я вже знав від Сувоя, антипки та бедрики.

Кромп зі своїм військом захопив лише невелику частину цієї території та рухався вглиб країни.

Дорогою, котрою раніше їхали ми з друзями, тепер пересувалося велике військо, яке і йшло по землі, і летіло в небі. Ми заходили в кожне село, містечко, поселення, хутір... Люди-птахи зганяли людей на майдан, і тоді Кромп проголошував невеличку промову. Я слухняно повторював за ним його слова, додаючи до них силу магії Слова. Мені це давалося все легше й легше. Я вже міг впливати не на одно, не на двох, а й на великі натовпи людей, а конкретно зараз на антипків та бедриків. Кромп був задоволений. Я добре їв, гарно спав. Сила, яка зникала під час моїх впливів магією Слова, поверталася кожної ночі назад до мене. А зранку ми знову йшли «завойовувати світ». Мене тішило те, що не гинуть антипки й бедрики, і якби була справжня війна, зі зброєю і опором, то пролилося б багато крові. Так минуло кілька днів.

Сьогодні ми приїхали в невеличке чергове сільце. Антипки, невисокі, худі й повненькі, чоловіки й жінки, злякано скупчилися на площі біля великого дзвону, який скликав їх цього разу не на пожежу, а на зібрання перед Кромпом та його військом.

- Мешканці села! Віднині я ваш король! Ви повинні мене слухатися і підкорятися. Край малих сердець тепер належить мені! Запам’ятайте і підкоріться! Всі, хто згодний із цим – станьте на коліна!

Кромп сам придумав цю промову, яку я покірно повторював і повторював у кожному поселенні. Мені не дуже подобалися оті слова про ставання на коліна, але я боявся злякати свою удачу. Бо всі ці дні я не лише підкорявся злому королю кромпанів, але й додумався до однієї геніальної думки! І чекав зручної нагоди реалізувати свій план.

Жили антипки в норах, їхні будиночки зеленими горбиками випиналися навколо, здавалося, що то вкопані до половини в землю великі яйця, котрі зверху прикриті мохом чи травою. Цікаві дуже хатки. Біля кожної росли то калина, то горобина, інколи навіть кущі ожини чи малини. А квітів тут було – просто очі розбігалися! Стежечки між будинками викладені дрібною плескатою галькою. А весь інший простір у селі – просто велика клумба з квітами та високі дерева, які давали тінь хаткам. Здавалося, тут було зібрано всі квіти всіх світів: жоржини, мальви, настурції, матіола, гладіолуси, нагідки, стокротки, ромашки, волошки, незабудки, берізка, троянди, гвоздики й чорнобривці, повняки й сухарики... Ох, квітів було так багато і вони так гарно пахли!

Та й самі антипки були, певно, прихильниками всього гарного й вишуканого: вдягалися в довгі різнокольорові кунтуші або жупани, підперезані широкими поясами та широкі зелені чи сині шаровари. А жінки мали ще й широкі квітчасті спідниці, на які спереду вдягали біленькі мереживні фартушки. На голові у чоловіків красувалися високі смушеві шапки, а в жінок по-дивному закручені хустки з пацьорками...

Цікавим було те, що антипки самі по собі були маленького зросту, і, мабуть, саме тому любили високі підбори на черевиках чи чоботях – всі без винятку мали таке дивне взуття, що піднімало їх на сантиметрів десять над землею. І всі вони мали довгі хвостики з китичкою та невеличкі ріжки на головах. Гарні й милі істоти, але зараз дуже злякані й насторожені. Дивилися на Кромпа і, видно було, нічого доброго не чекали.

Вперемішку з антипками висилися над ними дивні створіння, котрих я побачив у Краї малих сердець уперше. Це були бедрики – істоти, дуже схожі на людей, тільки вони мали червону шкіру в чорні плямки і крила за спиною. Я згадав наші уроки у вчительки Сілі Ходот, котра колись розповідала нам про цікавих комах, котрих звуть сонечками. Наче в них теж щось було червоне й чорне, туманно пригадався малюнок з дивною овальною комашкою-жучком... Наче вона навіть вміла літати...

Бедрики літати не вміли, хоча крила й мали. Але навіть якби вони й полетіли геть, втікаючи від комарів Кромпа, то не змогли б суперничати в небі з цими воїнами-завойовниками.

- Мешканці села! Віднині я ваш король! Ви повинні мене слухатися і підкорятися. Край малих сердець тепер належить мені! Запам’ятайте і підкоріться!

Ці слова я промовив сьогодні за Кромпом, але зробив паузу перед тим реченням про ставання на коліна. Я вирішив діяти саме сьогодні, бо відкладати далі свій план не було сенсу – треба було колись спробувати, чому ж не сьогодні? Коли я відчуваю, що вже всі солдати-слуги Кромпа підвладні мені? 

Саме так! Я зрозумів, що промовляючи слова за Кромпом і насичуючи їх магією Слова, підкоряю і антипок, і бедриків, які слухалися моїх наказів. Але разом з ними мене також слухали й кромпани! Комарі, які складали військо Кромпа, навіть чули мої накази багато разів! І деякі іноді й на коліна ставали! Але була одна заковика й секрет... Всі вони підкорялися не власне королю, а... мені! Мені, Оксенові, магові Слова, бо я ж казав магічно насичені слова від свого імені!

І сьогодні я вирішив спробувати або знищити Кромпа, або загинути самому. Бо далі так продовжуватися не могло.

Я вклав в останню фразу, яку промовив зараз, стільки сили, стільки енергії та ненависті, що аж сам похитнувся:

- Всім, хто згоден з цим – я наказую знищити короля кромпанів Моцного Кромпа!

Я вказав рукою на Кромпа, котрий з поблажливою і радісною усмішкою розглядав на майдані своїх нових рабів-підданців, як він думав. Монстр навіть спочатку й не зрозумів, що я сказав. А коли до нього дійшло – було вже пізно.