Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Всі мешканці села до єдиного, а також всі солдати Кромпа, котрі стояли навколо нас – кинулися на короля людей-птахів. Першими встигли його солдати...

Утворилася велика купа мала, а коли справу було зроблено і солдати-кромпани розійшлися, то я побачив лише уламки глини і купу піску на землі... Кромпа ніде не було. Його стерли в порох його ж слуги.

Всі антипки та бедрики завмерли, вражені тим, що сталося, а крлмпани раптом почали рухатися безцільно й хаотично, натикатися один на одного і на різні перешкоди. Я зрозумів, чому, бо щойно було знищено їхню голову, їхній мозок, яким був саме Кромп. А тепер вони не знали, що їм робити далі, не було кому ними керувати.

- Всім кромпанам наказую летіти туди, звідки вони прийшли! Летіть на свою землю, у свій світ і ніколи більше не повертайтеся! І не намагайтеся завойовувати чужі світи й країни! – скрикнув я, і відчув, що магічна енергія висотується з мене разом з цими словами, як з дірявого кухля.

Ще трохи, і я впав би від виснаження. До мене раптом підбігли двоє кремезних бедриків, підтримали попід руки, а один промовив:

- Все, хлопче, все, вони вже всі полетіли геть!

- То й ви летіть, - промовив я тихо, але всі ці слова, певно, чули всі навколо, бо стояли тихо, ловлячи кожне моє слово. – Ви ж на сонечок схожі. Петрик-бедрик, вилети на небко.., - проспівав я, як ми колись із Васильком разом співали сонечкам у лузі, коли пасли корів разом.

Це, певно, була остання крапля моєї сили, бо в голові почало паморочиться і я відчув, що втрачаю свідомість. Останнє, що я побачив – це зграю бедриків, котрі летіли вслід кромпанам. Я дуже зрадів, що бедрики «полетіли на небко», й зомлів...