Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розділ 16. У гостині в Сувоя

Я отямився під брязкіт посуду і під такі смачнючі запахи, що в мене одразу ж потекли слинки.

- О! Оксен отямився! – сказав хтось біля мене, і я впізнав голос Омелька.

- Ти живий? З тобою все добре? - спитав я в хлопця, розплющуючи очі.

Я знаходився в невеликій кімнаті, битком набитій людьми та іншими створіннями. І тут були всі мої друзі! Дракон Бертліз сидів у кутку кімнати, як завжди, похмурий і зосереджений: чистив якоюсь ганчіркою свій меч, троє тіней тулились на лавці біля дивного трикутного вікна й про щось стиха перемовлялися, Омелько знаходився біля ліжка, на якому я лежав, на низькому ослончику. В глибині кімнати, яка була повністю круглою, з чого я зрозумів, що це хатинка антипків, знаходилась велика розмальована квітами й півниками піч. Вона займала майже пів помешкання. Геть-чисто, як у нас удома! В нас теж піч велика й гарна!

Біля печі крутився антипко Сувій, котрого я страшенно радий був побачити теж живим і неушкодженим! Але потім зрозумів, що то він не біля печі крутиться, а біля жінки, котра якраз діставала з пічного отвору великий баняк з якоюсь стравою, котра пахла на всю хату. Орудувала рогачем вміло й вправно.

Була ця антипка кругловида, пухкенька, в довгій квітчастій червоній спідниці й чистому фартушку. На голові мала зав’язану по-дивному хустину, накручену якимось кавалком над обома вухами, але там, де росли невеличкі ріжки – був маленький бантик. Це робило її кумедною й милою.

- Агов! – закомандувала жінка, побачивши, що я справді отямився, - ану всі відійдіть від хлопця! А ти, Оксене, марш мити руки! Зараз всі будемо обідати! Мене звати пані Степанида, я дружина цього недолугого антипка, котрого ти врятував від смерті! – вказала жінка на антипка Сувоя, котрий зовсім не образився на «недолугого», радісно посміхався дружині й дивився замилувано й втішено.

Я почув у голосі пані Степанида мамині нотки, коли вона наказує нам з татом зробити що-небудь. І так мені стало затишно й тепло, неначе додому повернувся! Я пішов мити руки, а пані Степанида розсаджувала всіх за круглий великий стіл, за яким, як не дивно, вмістилися всі: і мої друзі, і четверо дітей, котрі сиділи до цього, виявляється, на печі, і ще кілька родичів Сувоя, котрі прийшли привітати хованця з поверненням додому...

Окремо був запрошений староста цього села, антипко Крутиніс, який вигляд мав статечний і поважний, увесь час за столом поривався дякувати мені за порятунок. Я незадоволено морщився, кивав, бо не любив, коли на мене звертають увагу та ще й героєм називають. Також за столом сиділо двоє бедриків, які склали свої крила за спиною так, що їх і видно не було, і тому схожі були на людей, тільки з червоною шкірою та плямистих. Вони теж дякували, вже за те, правда, що сила моєї магії Слова навчила їх літати. Адже колись вони вміли літати, а потім якось і забули. А зараз знову отримали цю здатність. Виявляється, треба було знати слова магічного заклинання – «Петрик-бедрик, вилети на небко...», які я промовив для них, наситивши своєю магією. Цікаво як, у нас це дитяча примовка, а для них – магічне заклинання!

Чесно скажу, я не дослухався до всіх вихвалянь та подяк, бо як побачив на столі те, що поставила пані Степанида, то одразу ж кинувся куштувати. Бо все було надзвичайно апетитне на вигляд, радувало око, але запахи стояли такі, що неможливо було не скуштувати всього, до чого дотягувалася моя рука.

Стіл аж ломився від страв. Були тут і вареники з вишнями, котрі мені так вихваляв Сувій, і голубці, присмачені сметаною та помідорним соусом з часником, і картопляні зрази, начинені такими смачнючими грибами, що я ум’яв одразу аж три. Окремо стояли миски з вінегретом, різними салатами з барвистими овачами, тому мали вигляд гарнюніх і смачних овочевих клумб. Котлети, шкварки з цибулею, деруни великі і маленькі, з сиром, яйцями і шпинатом, картопля варена й смажена на гарнір, тушкована капуста з чорносливом, малиною та калиною... Очі просто розбігалися!

А напої! І холодний квас стояв у запотілій банці, і компот зі смородиною та малиною, і узвар для тих, хто любить таку смакоту, і сік березовий та кленовий... Окремо пані Степанида поставила біля мене великий дзбан топленого молока, яке так пахло, що я випив чималенько, поки не зрозумів, що вже наївся від пуза...

А ще ж борщ з галушками, пампушки з часником, пиріжки з різноманітною начинкою, великий торт у три яруси, прикрашений зефірками й безешками! Ох, я їв би ще і ще, але вже не було місця!

От гарна господиня пані Степанида!

І як же я здивувався, коли вона сказала так засоромлено, припрошуючи пригощатися дорогих гостей:

- Ви вже вибачайте, але я так оце на швидку руку що-небудь приготувала, бо ж не знала, що гості будуть! А якби знала, то набагато більше різних страв та смаколиків запропонувала б вам!

Оце так! Такий величезний стіл, повен десятками страв – це на швидку руку? Вже потім я дізнався, коли більше роззнайомився з життям антипків на Вогняній рівнині, де стояло село Сувоя з роду Дрібнорогих антипків-хованців, що мешканці Краю малих сердець завжди мають величезну кількість їжі у своїх підземних комірках, дуже щедрі, добрі й приємні в розмові.

І хоч земля їхня називається Краєм малих сердець – серця всі вони мають великі й відкриті, завжди допомагають одне одному та іншим людям чи істотам, що мають яку-небудь скруту.

Ми погостювали в антипка днів зо два та й почали збиратися в дорогу. Пані Степанида дуже бідкалася, що ми не спробували всі її найсмачніші страви, а оскільки їх було дуже багато, то ми ризикували затриматися в неї десь на пів року. Вона зібрала нам у дорогу величезні клунки з харчами, які ми ледве тягли.