Читати книгу - "#Галябезголови"

Втомилася набагато швидше, ніж сподівалася. Хвилин за двадцять уже ледь тягнула — ноги, валізу, кейс. Шлунок звело від голоду, бо майже добу без їжі. Почула за спиною низький басовитий гуркіт великої важкої машини, може, фури, чомусь перелякалася, запанікувала і повернула праворуч, на асфальтівку вузької другорядної дороги, яка починалася перпендикулярно до головної. «Раніше треба було звернути з траси, — докоряла собі. — Бо на трасах немає глухих кутів і глухих дір. До глухих дір не ведуть дороги державного значення». Та йти до омріяної глухої діри сил не вистачало. Відійшла метрів на двадцять від траси, зупинилася, побачила вказівник, який і пояснював, куди саме веде вузька побита ямами другорядна дорога. Назва містечка на вказівнику вилиняла й потьмяніла настільки, що й не прочитати, натомість поряд із нею виблискував усіма кольорами світловідбивних фарб білборд, який запрошував на «затишну базу відпочинку “Левада” біля чистого озера…»

— «…Всього лише у семи кілометрах від старовинного міста Затятове», — прочитала вголос. Вдивилася у вказівник.

— «Затятове. 10 км», — врешті роздивилася розмиті літери. Вразилася: невже не випадково повернула з траси саме на цю дорогу?..

Частина друга

Місто районного значення Затятове розділило долю сотень інших невеличких українських міст, давнішня слава яких хоч і не згасла, проте і не стала аргументом для подальшого розвитку. Взяти хоча б близькі до Затятового Остер і Козелець.

Провінційний Остер з його вічно розбитими шляхами заснував ще Володимир Мономах майже тисячу років тому, побудував Михайлівську церкву, рештки якої під назвою «Юр’їва божниця» збереглися і донині. Кажуть, у тій божниці хрестили сина Мономаха князя Юрія Долгорукого, який згодом побудував Москву. А от Остер так і лишився ніби недобудованим.

Подібна доля і в Козельця. Поки була жива графиня Наталія Розумовська, яка не тільки народила останнього українського гетьмана Кирила і чоловіка російської імператриці Єлизавети Олексія Розумовських, а й шанувала малу батьківщину, вирувало життя у містечку. Виріс собор Різдва Богородиці з неймовірним, чотириярусним іконостасом заввишки 34 метри, створений за проектом безсмертного Растреллі. Здавалося — далі буде! Та графиня померла, а Козелець на довгі століття заснув, щоби прокинутися радянської доби, коли подібні містечка почали забудовувати п’ятиповерхівками, на папері з’єднуючи місто і село в єдиний протиприродний конгломерат. У результаті вийшло: і не село, і не місто.

На відміну від Козельця і Остра, Затятове не могло похвалитися іменами славетних особистостей з минувшини, які б залишили на тутешніх теренах сліди свого перебування. В історичних архівах не вдалося віднайти і відомостей про дату заснування міста, що теоретично давало привід розглядати варіант створення Затятового ще до Всесвітнього потопу, та місцевим патріотам хотілося знайти щось більш вагоме, значуще і бажано конкретне. Вихід запропонував історик однієї з трьох затятівських шкіл пан Корочун: висунув таку неординарну гіпотезу щодо походження назви міста, яка і справді давала вагомий привід шукати коріння Затятового у сивій давнині. До того — як було? Люди казали, що Затятове назвали саме так, бо люди тут трошки придзьондзьолені і вперті. Одним словом — затяті! Пан Корочун відмів принизливу для корінного населення поширену точку зору, натомість написав ґрунтовну наукову працю, у якій доводив, що назва міста пішла від слів «за» і «тать», тож назву слід розшифровувати як місто, яке виникло за часів навали «татів», тобто татаро-монгольських злодіїв і грабіжників, у тринадцятому столітті.

Затятівцям версія сподобалася, і оскільки нічим матеріально цінним віддячити історику не могли з огляду на повну відсутність у міській скарбниці хоч чогось матеріально цінного, віддячили безцінним: після смерті вчителя назвали його іменем одну з найбільш постраждалих від радянської доби вулиць, бо на ній стояло найбільше обшарпаних панельних і цегляних багатоповерхівок. Крім них, на вулиці були невеличкий скверик з порожнім постаментом, церква, супермаркет, будівельний коледж — звичайне колишнє ПТУ, вагон-кафе з відкритим майданчиком, на якому за пластиковими столами під яскравими тентами-парасолями з рекламою «Пепсі» затятівці пили собі каву за будь-якої погоди, навіть взимку. То було ніби у тренді — отак по-дурному пити каву. На тій же вулиці містився і великий ангар колишньої автоколони, у якому місцевий автомеханік, 25-річний Сашко Сулима, облаштував справжню автомайстерню, де був і за хазяїна, і за майстра, і за бухгалтера, і за прибиральника.

Ранок сьомого березня тільки народжувався, коли Сашко викотив велосипед із під’їзду п’ятиповерхівки, де на останньому п’ятому поверсі жив з матір’ю у типовій трикімнатній хрущовці, і спрямував його до ангара. Зазвичай відчиняв двері майстерні о восьмій, та сьогодні зрання до Сашка мав завітати фермер із сусіднього села, щоб роздивитися старий трактор ЮМЗ-6, який Сашко не тільки капітально відремонтував, а й пофарбував у кислотно-жовтий колір. Хлопець збирався ще раз вимити його, щоби блищав, як нова копійка. Сумнівів не мав: фермер оцінить стан відновленого ЮМЗ. Іншим мордувався: як умовити чоловіка заплатити за трактор не грошима, а віддати Сашкові 25-літній УАЗ-469 з пробігом усього лише 32 тисячі км, який уже кілька років стояв без діла на фермерському обійсті, де опинився після того, як майже все своє життя пронудьгував у гаражі військової частини, що розташовувалася неподалік. Сашко лиш раз побачив фермерський УАЗ і загорівся: от тільки ця машина йому потрібна. А джипа він з неї сам зробить!

Від будинку до майстерні — відстань у довжину вулиці імені Корочуна. Сашко жив на її початку, ближче до центру, майстерня містилася в кінці вулиці, на околиці. Крутив педалі, подумки підбирав аргументи, які би змусили фермера пристати на обмін, коли в похмурому сірому світанку побачив на порожній вулиці біля ангара людську постать. Здалеку здавалося: людина застигла. Під’їхав ближче, бачить: вулицею суне пишноволоса худенька дівчина, ледь рухає ногами від втоми. Дивна. В одній руці — великий кейс, другою тримає ремінець рожевої валізи, яку волочить за собою.

Побачила Сашка, зупинилася так, наче двері перед хлопцем зачинила. Під’їхав. Дивився на дивну дівчину з цікавістю: звідки до Затятового таку туристку занесло?

— Допомога потрібна? — спитав нарешті.

Лиш головою мотнула, а що то означало — хтозна?!

— А ти тут у справах чи, може, приїхала відпочивати на базу біля озера? — не відступав. — Не зарано? У лісі ще й сніг не зійшов.

Дівчина не відповідала, дивилася на Сашка зацьковано.

— Ви тутешній? — спитала врешті.

— Типу того.

— Знаєте Андрія Івановича Чорнобая?

— А хто ж його у Затятовому не знає?! На його базу відпочинку навіть із-за кордону