Читати книгу - "Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха"

— Я знаю про тебе все, Фірсов. Ти вихляєш на слідстві, і поки що слідчий з тобою панькається. Я все знаю і про твого подільника Генку Шевеля. Все, крім одного — де він може ховатися у разі небезпеки. У тебе п’ять хвилин, Фірсов. Це — багато. Досить для того, щоб добре подумати. Слідчому і надалі можеш нічого не казати, поки сил вистачить, мені — мусиш. Якщо будеш волинку тягнути — тут за тебе ніхто не заступиться, знай це. Хто я — знати тобі не треба. Досить, що мене вільно пустили сюди, аби я міг побалакати з тобою сам на сам. Ти будеш дуже сильно кричати, але тебе не захочуть почути. П’ять хвилин, Фірсов, час пішов.

Ферзь увесь зіщулився під крижаним поглядом цієї страшної холодної людини.

В його голові майнула було думка, що це чергові ментівські хитрощі, але ця людина випромінювала такий непідробний жах, що будь-яка думка про гру ставала неприпустимою.

І Ферзь заговорив. Серед можливих місць, де міг заховатися Генка Шеф, він назвав дім інваліда Степановича, де Шевель часто переховував викрадені машини…

Степанович постукав у двері гаража.

— Мужики, жерти будете? У мене готово…

Четверо перезирнулися. Вранішнє похмілля відвертало від їжі, але вечір потроху притамував денну спекоту і повертався апетит.

— Хто тут лишиться? — похмуро запитав Стас.

— Нічого з грішми не станеться, — заспокоїв Шевель.

— Я очей з них не спускатиму! — Стас уперто стояв на своєму.

— Думаєш, з тебе хто спустить? — посміхнувся Басмач.

Те, що відбувалося зараз, було ідіотизмом, було схоже на колективне божевілля. Кожен з чотирьох розумів це.

Але інакше ніхто з них чинити не міг. І не хотів.

— Значить, так і будемо сидіти навколо машини голодними! — Шевель не приховував роздратування. — Це маразм, хлопці!

— А маразм — валяй жерти! — Стас кивнув йому на двері. — Слабо?

— Щось довго ви радитеся, — пробурчав Степанович.

Шевель зітхнув. Він справді не наважився лишати тут усю цю компанію.

— Гаразд. Робимо так, — сказав він. — Усі виходимо звідси. Двері ззовні замикаємо. Їмо й вертаємося назад.

Заперечень не було. Всі полегшено зітхнули, коли знайшовся такий простий вихід. Стас двічі повернув ключа у висячому комірному замку й, ігноруючи руку Степановича, простягнуту за в’язкою ключів, поклав її собі до кишені…

Степанович виставив на стіл літрову банку самогону, але пити ніхто не став, а сам він не наважився демонструвати незнайомим хлопцям свою пристрасть до алкоголю, що стала вже хворобливою, тому просто забрав хвилюючу рідину геть з очей.

— Розсолу б, — висловив загальну думку Стас. — Холодного. Якраз би пішло.

— Геш, сходи до льоху. Ти знаєш, де стоїть… Візьми баночку огірків, помідори там ще є… — попросив Степанович.

Шевель стенув плечима й підвівся з-за столу.

— Ключі давай, Стасе. Вони всі в одній зв’язці. — Стас вагався, і Шевель насмішкувато додав: — Сам розсолу захотів! Не бійся, куди я дінуся? Гараж он з вікна видно…

Стас кинув йому ключі через стіл.

Щоб потрапити до льоху, треба було вийти надвір, відчинити нефарбовані двері і, зігнувшись у три погибелі, спуститися цементними сходами до маленького, вогкуватого, прохолодного приміщення. Чекаючи, поки очі звикнуть до темряви, Шевель подумав, що непогано було б пересидіти у цьому льохові цьогорічне літо. Потім знайшов потрібні банки і, розвернувшись, поставив ногу на першу сходинку, збираючись виходити…

І побачив через прочинені двері льоху, як подвір’я швидкими кроками перетнув чоловік, який на ходу зачепив двері льоху плечем і зачинив їх зовсім. Обережно поставивши банки на долівку, Шевель став навкарачки і, легенько пхнувши двері, знову прочинив їх, утворивши невелику шпаринку.

Ще якісь люди хвацько стрибали через паркан і перебіжками пересувалися до будинку. Їх було близько восьми чоловік. Всі — міцні молоді хлопці. На ходу вони витягали револьвери. Один, проходячи повз гараж, торкнув двері, переконався, що вони зачинені ззовні, і втратив до гаража будь-який інтерес.

Перший, хто скочив на ґанок, садонув двері ногою. Двоє стрибнули у розчахнуті вікна, інші посунули через двері, які від могутнього удару повисли на одній петлі.

Шевель порачкував углиб льоху, хоча його й без того не помітили. Він зрозумів одразу — не лягаві це, триває полювання, яке почалося сьогодні вранці, не помилився Петруня покійний у своїх припущеннях.

Він вужем вислизнув з льоху, птахом пролетів через паркан і приземлився у сусідських кущах смородини. Загавкав собака. Блискавкою перетнувши сусідське подвір’я, Шевель подолав ще один паркан і опинився на вулиці. Як він і припускав, машини, на яких приїхала ця група захоплення, маячіли в кінці вулиці: людей, що чекають нападу кожної секунди, сполохає шум під’їжджаючих машин біля хвіртки, і напасники втратять переваги ефекту раптовості.

Метрів за сто вулиця повертала. Забігши за ріг, Шевель раптом зупинився. Він згадав про мільйон, закритий у багажнику, і йому розхотілося тікати.

Ніхто з тих, хто лишився в полоні, не скаже одразу, де гроші. З ними там на місці проваландаються хвилин п’ятнадцять. Час є.

Шевелю пощастило ще раз: телефон-автомат був пригвинчений до стінки найближчого продмагу. Коли трубка обнадійливо прогула, Шевель зітхнув полегшено: автомат запросто міг бути поламаним, особливо тут, на околиці.

Він упевнено набрав «нуль один».

— Пожежна охорона! — голос немовби лунав з іншої планети.

— Чути? — поцікавився Шевель.

— Чути! Що у вас там сталося?

— Пожежа! Будинок горить! Чути?

— Та чути, чути! Адреса яка?

Шевель назвав адресу Степановича, натиснув на важіль і набрав «нуль два».

— Міліція? У нас п’яний сусіда жінку зарубав! Тепер дочку з сокирою ганяє! Кричить, що всіх порубає!

Продиктував адресу. Натиснув на важіль. Вказівний палець уже накручував «нуль три».

— Людині погано! Припадок! Синій весь, хрипить, піна з рота!

Відтарабанив адресу, знову вдарив по важелю. На черзі «нуль чотири».

— Газом у хаті смердить! Швидше!

Черговий раз повторив адресу і повісив трубку.

Дістатися до будинку Степановича городами було простіше простого. Шевель м’яко приземлився, стрибнувши з чергового паркану, за домом, обережно зиркнув у вікно. Трійця його товаришів і Степанович стоять обличчям до стіни, по кімнаті, як маятник, ходить якийсь мужик і щось говорить, Шевель не дослухався, що саме. Мабуть, це головний…

… Він не знав про умову Рум’янцева — більше ніяких трупів, інакше підтримки з його боку не буде, досить з нього жмуриків. Якби не ця умова,