Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

— Нечасто. 

— Частіше треба ходити. Такій макітрі, як в тебе, фільми підуть на користь. 

— А навіщо вам вбивати Оле Андресона? Що він вам зробив? 

— Він не міг нам нічого зробити. Бо ніколи нас не бачив. 

— І побачить тільки раз, — докинув з кухні Ел. 

— То для чого вам його вбивати? — запитав Джордж. 

— Нас друг попросив. Проста дружня послуга, розумнику. 

— Закрийся! — гукнув Ел з кухні. — Ти забагато патякаєш. 

— Ну треба ж якось розважати розумника. Правда? 

— Забагато патякаєш, — сказав Ел. — Чорний і мій розумник самі себе розважають. Я зв’язав їх докупи, як пару подружок у жіночому монастирі. 

— Хто-хто, а ти точно там був. 

— А ти звідки знаєш? 

— Хіба в кошерному. От в якому монастирі ти був! 

Джордж глянув на годинник. 

— Якщо хтось прийде, скажеш, що кухаря нема, а як вони не вступляться, то скажи, що сам підеш і приготуєш. Ясно, розумнику? 

— Ясно, — відповів Джордж. — А з нами ви що потім зробите? 

— Поки не знаю, — відповів Макс. — Важко наперед сказати. 

Джордж глянув на годинник. Чверть по шостій. Відчинилися двері з вулиці. Зайшов водій трамвая. 

— Добрий вечір, Джордже, — привітався він. — Можна повечеряти? 

— Сем вийшов, — мовив Джордж. — Вернеться за півгодини. 

— Тоді йду я далі, — відповів водій. 

Джордж підняв очі на годинник. Двадцять по шостій. 

— Непогано, розумнику, — зауважив Макс. — Ти, я бачу, ще й джентльмен. 

— Він знав, що я рознесу йому голову, — гукнув із кухні Ел. 

— Не скажи, — заперечив Макс. — Наш розумник вихований хлопчик. Мені він подобається. 

За п’ять сьома Джордж сказав: 

— Він не прийде. 

До забігайлівки зазирнуло ще двоє. Джордж пішов на кухню і зробив для одного з них сендвіч із шинкою та яйцем — чоловік забрав його з собою. На кухні він побачив Ела — той, зсунувши набакир котелок, сидів на стільці біля дверцят, сперши на край дуло гвинтівки. 

Нік з кухарем сиділи спина до спини у кутку — роти їм позав’язували рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув його в промащений папір, поклав у пакет і виніс з кухні — чоловік заплатив і пішов. 

— Розумник на всі руки майстер, — сказав Макс. — І готувати вміє, і що хоч робити. Буде з тебе гарна жінка для якоїсь дівки, розумнику. 

— Ага, — гмикнув Джордж. — Ваш друг Оле Андресон сьогодні не прийде. 

— Дамо йому ще десять хвилин, — мовив Макс. 

Він дивився у дзеркало і на годинник. Стрілки показали сьому, тоді п’ять по сьомій. 

— Пішли, Еле, — сказав Макс. — Ідемо звідси. Він не прийде. 

— Ще п’ять хвилин, — відповів із кухні Ел. 

Через п’ять хвилин зайшов ще один відвідувач — Джордж сказав, що кухар захворів. 

— То якого милого ви не візьмете іншого? — розсердився чолов’яга. — Чи тут у вас не забігайлівка, а чортзна-що? 

Він вийшов геть. 

— Пішли, Еле, — повторив Макс. 

— А що з двома розумниками і чорним? 

— Хай живуть. 

— Думаєш? 

— Ага. Ми своє зробили. 

— Мені таке не подобається, — сказав Ел. — Халтура вийшла. Ти забагато патякаєш. 

— Пішов ти! — огризнувся Макс. — Мусили ж ми якось розважатись. 

— Все одно ти забагато варнякаєш, — відповів Ел. 

Він вийшов з кухні. Під затісним пальтом горбиком випиналося дуло гвинтівки. Він розправив пальто рукавицями. 

— Бувай, розумнику, — кинув він Джорджеві. — Ти народився в сорочці. 

— І не кажи, — додав Макс. — Тобі треба на скачках грати. 

Чолов’яги вийшли надвір. Джордж спостерігав крізь вікно, як вони проминули ліхтар і перейшли вулицю. У тісних пальтах і котелках вони були схожі на дует із вар’єте. Джордж пройшов через обертові дверцята на кухню і розв’язав Ніка з кухарем. 

— З мене досить, — мовив Сем. — З мене досить. 

Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником. 

— Що за чортівня? — він намагався вдати, ніби його це не зачепило. 

— Вони хотіли вбити Оле Андресона, — відповів Джордж. — Застрілити його, коли той прийде вечеряти. 

— Оле Андресона? 

— Ага. 

Кухар помацав кутики рота великими пальцями. 

— Вони пішли? — запитав. 

— Пішли, — відповів Джордж. 

— До біса все це, — сказав кухар. — З мене досить. 

— Слухай, — мовив Джордж Ніку, — може, сходи до Оле Андресона. 

— Добре. 

— Ліпше в це не лізьте, — сказав кухар Сем. — Тримайтеся подалі. 

— Якщо не хочеш, не йди, — відказав Джордж. 

— Це нічого не дасть, — зауважив кухар. — Не лізьте не в своє діло. 

— Піду загляну до нього, — сказав Нік до Джорджа. — Де він живе? 

Кухар відвернувся. 

— Смаркачі завжди ліпше знають, що їм робити, — буркнув він. 

— Знімає кімнату в Гірша, — відповів Джордж Нікові. 

— То я пішов туди. 

Надворі крізь голі гілки дерев лилося світло від ліхтаря. Нік рушив угору вулицею — уздовж трамвайної колії, — а тоді звернув за наступним ліхтарем у бічну вуличку. Три будинки на початку вулиці належали Гіршу. Нік піднявся на дві сходинки й потягнув за дзвінок. Двері відчинила якась жінка. 

— Оле Андресон тут живе? 

— Ви хочете з ним зустрітись? 

— Так, якщо він у себе. 

Нік піднявся сходами слідом за жінкою і пішов у кінець коридора. Вона постукала у двері. 

— Хто? 

— До вас хтось прийшов, містере Андресон, — сказала жінка. 

— Нік Адамс. 

— Заходьте. 

Нік відчинив двері й зайшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку повністю одягнутий. Боксер-важковаговик, такий високий, що не вміщався на ліжку. Він лежав, сперши голову на дві подушки. Дивився кудись убік. 

— Що таке? — запитав він. 

— Я був у Генрі, — відповів Нік. — Прийшли двоє, зв’язали мене й кухаря і сказали, що хочуть вас убити. 

Звучало по-дурному. Оле Андресон промовчав. 

— Вони заштовхали нас до кухні, — продовжував Нік. — Думали застрелити вас, коли ви прийдете вечеряти. 

Оле Андресон далі мовчав, утупившись у стіну. 

— Джордж сказав, щоб я прийшов і розповів вам про це. 

— Мені це й так ні до чого, — відповів Оле Андресон. 

— Я опишу вам, як вони виглядають. 

— Я не хочу знати, як вони виглядають, — сказав Оле Андресон. Він розглядав стіну. — Дякую, що прийшли і сказали. 

— Нема за що. 

Нік глянув на кремезного чолов’ягу на ліжку. 

— Може, піти в поліцію? 

— Не треба, — відповів Оле Андресон. — Нічого путнього з того не вийде. 

— А що тоді? 

— Нічого. Нічого тут не вдієш. 

— Може, то був просто блеф? 

— Та ні, не блеф, — Оле Андресон обернувся до стіни. — Я просто не можу встати й вийти звідси, — сказав він, звертаючись до стіни. — Пролежав тут цілий день. 

— А втекти з міста ви не можете? 

— Не можу, — відповів Оле Андресон. — Досить з мене тої біганини. — Він уперто дивився у стіну. — Тут вже нічого не вдієш. 

— А може, вдасться щось придумати? 

— Не вдасться. Я їх підставив, — пробурмотів він тим самим монотонним голосом. — Нічого тут не вдієш. Я ще трохи полежу і піду. 

— Тоді я ліпше вернусь до Джорджа, — сказав Нік. 

— Щасливо, — відповів Оле Андресон. На Ніка він навіть не глянув. — Дякую, що зайшли. 

Нік вийшов. Коли він зачиняв двері, Оле Андресон так і лежав вбраний на ліжку, розглядаючи стіну. 

— Він цілий день просидів у своїй кімнаті, — мовила господиня внизу. — Напевно, погано почувається. Я говорила йому: «Містере Андресон, на вулиці такий гарний осінній день, ідіть прогуляйтеся», — але він відповів, що не має настрою. 

— Він не хоче нікуди йти. 

— Шкода, що йому погано, — сказала жінка. — Такий приємний чоловік. Знаєте, що він боксер? 

— Знаю. 

— А так по ньому і не скажеш, хіба як