Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Микита не звернув уваги на запитання, хотів, щоб Даша сама відповіла.
– Гаразд, – здалася вона. – Про це й так усі знають, і ви, як мої найкращі друзі, теж маєте знати, – вона покрутила шнурок світшота, не наважуючись почати. – Щоб врятувати себе, мені довелося вбити дитину Лізи, – сказала Микиті те, чого він не знав і повернулася до Данила. – За це Менгеле відвів мене в підземелля до Ніка та дозволив поговорити, тоді я дізналася, що він живий.
– Знаєш, як я охрінів, коли ти прийшла! – підірвався Микита. Не загострював увагу на її розповідях, наче так і має бути.
Насправді ж до нього вже дійшла інформація від батька, що Даші доводилося працювати на дві сторони, і найдивніше – ні в кого це не викликало сумнівів, вони довіряли їй як раніше.
– Угу, і я тільки зараз про це дізнаюся, – вимовив Данило з награною образою. – Виходить, ти, подруго, бачила Ніка, але мені не сказала.
– Вони взяли з мене слово, – пояснила Даша. – Довелося мовчати, а потім вам про все розповів Ігор, тим самим підставивши мене.
– Коротше, я не знаю, що у вас там за справи з Менгеле, навіть знати не хочу, – рішуче почав Микита. – Але поясни мені, Дашо, якого біса ти дзвониш Ользі й розповідаєш, як мене знайти?! А наступного дня мене беруть і знаходять. Звідки тобі все це відомо? Ти там дійсно душу дияволу продаєш?
– Вау, – протягнув Данило. – Розкажеш ще кілька секретів про неї?
– Із задоволенням, – загорівся Микита. – Вона палить тихцем від мамки, підкладає в ліфчик вату, і ти пару разів снився їй в еротичних снах.
Данило засміявся.
– Це вже цікаво!
– Досить! Я вже давно так не роблю! – Даша підібгала губи, хотіла образитися, та й то не змогла – засміялася разом з ними. – Могли б у мене прямо запитати, я нічого не приховую, – вона підвелася з крісла і пройшлася кімнатою. – Того дня, коли приходив Ігор і ми ходили в підземелля, він повісив прослушку. Через деякий час випадково почув, куди тебе, Нік, збираються переправляти. Він написав мені, потім приблизно пояснив, де це. Я розповіла Ользі, далі вона все зробила сама.
– Так от куди ти бігала, – зрозумів Данило. Тоді вона втекла дуже невчасно, а в нього досі все горить від її дотиків. – Виправдана.
– Дякую, – Даша кивнула, поклавши руку на серце.
– Я так багато пропустив, – Нік дивився в підлогу, нічого не помічаючи. – Раніше все здавалося таким невинним, а зараз... Батько мені розповідав, але вони не знають і половини того, що тут відбувалося.
– Так, – погодилася Даша. – Про скільки замахів вони не здогадуються. Ще ми з Данилом з'ясували, що сталося з його мамою, моїм батьком і хто в цьому винен.
– Я щоразу задаюся питанням: чому саме ми? – Данило махнув руками, відчувши себе іграшкою в чиїйсь жорстокій грі.
– Тому що всі ми маємо до цього стосунок, – втомлено відповів Микита. – Наші з Ігорем батьки ганялися за Менгеле, батька Даші вбили через це, у тебе, Данило, мама була їхньою піддослідною, ну, а за Лізу й Женю там і так усе зрозуміло. Тому не дивно, що саме ми.
– А минуло якісь пів року, – кивнув Данило і раптом усвідомив сказане. – Зачекай. Про мою матір ти звідки дізнався? Тебе ж із нами не було.
– Від батька, а йому Ігор сказав.
– А Ігор... – він не встиг поставити запитання, самому дійшло. Повернув голову до Даші. – Так ось воно що! Я забув, що у вас з Ігорем немає секретів один від одного.
– Я не повинна була це говорити? – Даша зніяковіло закусила губу. – Мені здалося, він може про це щось знати.
– Хоча мені без різниці, – Данило різко змінив свою думку. – Говори якщо хочеш, я йому довіряю.
– Що? – Нік підстрибнув. – Ти довіряєш Ігорю? Чуваче, останнє, що я пам'ятаю, як ти б'єш йому морду.
– Ти багато чого пропустив.
– Так... Але я був присутній в інших епічних моментах. Деякі сам творив.
– Здивуй.
– Ну, – Микита підняв очі, згадуючи. – В мене на очах убили Віктора, ще англійця і... Я випадково задушив нашого завуча Наталію Павлівну.
– Очманіти, – видихнув Данило. Коли зрозумів, що друг не жартує, вскочив і присів ближче, бажаючи чути продовження. – Друже, ти герой! Ти позбавив світ від кобри, грамоту цій людині, – він потиснув йому руку. – Ми всі зрозуміти не могли, що з нею сталося.
– Мене тоді в інше місце мали перевозити, – відповідав Микита. – Я довгий час просидів у підвалі Менгеле, потім прийшла Наталія, думала, я сплю, вколола мені щось, виявилося, снодійне. Поки воно не подіяло, я сподівався, що встигну вибратися... навіть ціною її життя. Але не встиг. Так тупо, але я заснув.
– Переможець по життю, – прокоментував Данило.
Микита продовжив:
– Це була не єдина невдала втеча. На Новий рік Оксана звільнила мене, але, знову ж таки, ми не встигли вийти. В підземеллі був сильний вибух, думаю, чули, і ми залишилися там, поки нас не знайшли люди Менгеле.
– За вибух чули, – сказала Даша. – Але що там був ти...
– І це ще не найстрашніше, – додав Нік. – За ці пів року стільки всього сталося. Вони ховали мене в різних частинах підземелля, кілька разів били майже до смерті, хоча... Менгеле обіцяв випустити мене до літа і ставився до мене навіть дуже непогано. Єдиний з усіх, хто дивився на мене не як на лайно, а ще він мені книжки приносив, щоб нудно не було. Іноді я його просто не розумів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд», після закриття браузера.