Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Ласкаво просимо до клубу тих, хто не розуміє Менгеле, – Данило поплескав його по плечу. – Зате будь-які труднощі на тлі такого дрібницею здаватимуться. Життя набуває вищої цінності. Ніякі суїцидальні думки в голову не полізуть.

– Ви про що? – встряла Даша.

Її запитання залишилося поза увагою.

– О, чорт, – Нік узявся за голову. – Мені так соромно. Люди вважали мене слабаком за те, чого я не робив.

– Чуваче, вони не знали всього, – заспокоював Данило. – Тому не мають права так думати.

Але Микиті від цього не легше. Він почав розуміти, що слова ворогів були не порожнім звуком. Їхня жорстокість, на жаль, мала підстави в реальності, яку він тепер не міг ігнорувати.

– Знаєте, Менгеле мав рацію. Якби ми не втручалися, все могло бути по-іншому.

– Не ми це почали, – підкреслила Даша. – Але нам за це відповідати.

– І то правильно, – погодився Нік. – Справа ж була не в журналі, і я ні в чому не винен. Але через батька мене пів року тримали в цьому чортовому підземеллі. Били, стирали пам'ять, ледь не вбили. І Ігор не мав до цього стосунку, але через батька все його життя пішло по... одному місцю і впевнений, це тільки початок. Погано, що подібна історія знайдеться в кожного.

Слова повисли в повітрі. Про справжні проблеми, як виявилося, кричати ніхто не любив.

Тишу перервала вібрація телефону Даші. Вона дістала його і, глянувши на дисплей, насупилася:

– Навіщо мені Павук дзвонить?

– Він же не підписаний, – зауважив Данило. – Знаєш його номер напам'ять?

Відповісти вона не встигла, втрутився Микита.

– Це мене шукають.

Даша передала йому телефон. За цими бесідами він устиг забути, що домовлявся зустрітися з батьком за пів години на подвір'ях. Самого його б не відпустили, особливо без телефону, на щастя, Павукові терміново знадобилося в місто по важливих справах, і він погодився прихопити його з собою.

– Мені треба йти, – Нік піднявся і повернув Даші телефон. – Ще побачимося.

– Я теж піду, – вона рушила слідом. – Павло вже зачекався.

– Проводжу. Мене десь у твоєму дворі чекають.

Вони швидко зібралися і вийшли в прихожу.

– Гаразд, чуваче, ще побачимося, – Нік потиснув руку другові. Не хотілося йти, але він мусить.

– Забігай ще, – запропонував Данило.

Розібравшись з Микитою, прийшла черга прощатися з Дашею. Не дивлячись одне одному в очі, вони обійнялися і розійшлися. Нічого зайвого, ніяких слів. Не зараз.

У дверях Нік обернувся, а Данило вловив запитання в його погляді. Зробив вигляд, що не зрозумів, і просто посміхнувся.

165

Від різкого удару по щоці Даша прокинулася і зустрілася поглядом із Павлом, стурбоване обличчя якого нависало над нею. Він не переставав смикати її, перевіряючи лоб і пульс, поки вона нарешті не отямилася.

– Дашо, ти як? Швидку викликати? – він сів перед нею на колінах.

Вона озирнулася і помітила, що сидить у прихожій біля стіни й не може поворухнутися. В школі було нездужання, дорогою додому – слабкість, а далі порожнеча. Організм перестав штучно підтримуватися антидотом і, судячи з усього, дав збій.

– Не треба швидку, – Даша оперлася руками об підлогу, але піднятися не змогла. – Вони не допоможуть.

Говорила повільно, хрипло, кожне слово давалося важко. Павло не став чекати, поки вона закінчить те, що зараз не обов'язково знати, взяв її на руки й заніс до кімнати. Вона вже достатньо витерла підлогу своїм тілом.

– Що відбувається? – його голос дзвенів напругою. Слушна думка прийшла одразу ж. – Що він з тобою зробив?

– Він мене заразив, – видавила Даша, мляво втупившись у стелю. – Там у шкатулці, – вона вказала рукою прямо.

Павло кинувся до столу, але крім прикрас нічого не знайшов. Про всяк випадок показав Даші вміст. Вона приречено видихнула і прикрила очі. Згадала, що останню ампулу випила пару днів тому, і більше нічого не залишилося.

В момент, коли вона вже змирилася з наближенням смерті, Павло взяв телефон і вийшов у коридор. Судячи з криків, він дзвонив Менгеле. Про що йшлося, Даша зрозуміти не змогла – мозок вимикався.

Через двадцять хвилин її привели до тями. Перед нею стояв Анатолій Геннадійович – у костюмі, чорних ідеально вичищених черевиках, які навіть зняти не потрудився. Він сунув їй у руку ампулу з ліками та, переконавшись, що вона випила, залишив ще кілька.

Даші здавалося, що вона спить, а цей чоловік насправді не стане рятувати їй життя, але він прийшов сюди тільки заради цього. Після ліків розум почав повільно повертатися, і вона помітила, як Менгеле з Павлом вийшли в іншу кімнату. Вони говорили надто тихо, чим і підігрівали інтерес. Піднявшись із ліжка, Даша попленталася до них.

Не встигла зайти на кухню, як пролунав постріл. Звичайні люди тікають від подібних звуків, а Даша, навпаки, кинулася туди. Зазирнула в кімнату і застигла. Посеред кухні стояв Менгеле з переможною посмішкою і пістолетом у руці, а перед ним на підлозі лежав Павло з кулею в лобі.