Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Якого... – вимовила Даша на видиху, але договорити не змогла.

– Він мене зрадив, – перебив Анатолій Геннадійович. – А зрадників, як я й обіцяв, треба позбуватися.

– Він нікого не зраджував! – тримаючись за стіну, вона сіла на стілець, щоб не впасти від раптової слабкості. – Він робив усе, що від нього вимагали. Влився в сім'ю, втерся в довіру, мене кілька разів ледь не вбив, аби тільки вам догодити! А що в підсумку? Вам мало?!

– Він прив'язався до тебе, чого не повинно було статися в жодному разі, – холодно відповів директор і сховав пістолет. – Бо щойно він це зробив, то відразу перейшов на твій бік.

– Та невже? А на чиєму я боці?!

Цього вона й сама не знала. Хотілося бути на боці друзів, як раніше, але їм було нічим її втримати. А йому, на жаль, є. Пообіцяв життя, яким можна будь-кого прив'язати.

– На чиєму? – перепитав він. – Тобі видніше.

– Чудовисько, – прошепотіла Даша, дивлячись на мляве тіло вітчима.

Менгеле скривився у своїй фірмовій усмішці. Один куточок губ підстрибнув.

– А ти колись сумнівалася?

– Я – ніколи. Ви змушуєте людей працювати на вас, тільки поки вам є чим натиснути! Коли цього не буде, підуть усі. Залишишся один!

– Я завжди був і буду один. Цим мене не налякати, – холоднокровно продовжив він, дивлячись на Дашу. – Краще про себе подумай. Що буде, коли твої друзі дізнаються, що ти зрадила їх? Убила дитину Лізи, доносила мені на кожного, Ігоря на той світ відправляєш. Сумніваюся, що їм таке сподобається.

– Вони знають, – Даша піднялася зі стільця. – Якщо ви не помітили, ми вже давно не спілкуємося.

– Як пояснила свої вчинки?

– Ніяк, – вона опустила голову, серце стиснулося від спогадів. – Мене слухати не стали.

– Ну, тоді ти мені вже більше не потрібна. Сенс від інформатора, якому нема чого розповісти?

Даша знала, що одного разу це станеться, навіть здивувалася, що протягнула так довго. Перекрутивши в голові його запитання, виникло своє:

– Яким чином я Ігоря на той світ відправляю? При чому тут я?

– Ти ніколи не цікавилася, як звуть дівчину, котра його заразила? Яке в неї прізвище?

– Навіщо воно мені? – запитала без будь-якого інтересу. – Гаразд, яке в неї прізвище?

– Паустовська, – відповів Менгеле. – Таке ж, як у тебе. Це твоя сестра Христина, – він продовжив не відразу, бажаючи насолодитися її перекошеним обличчям. – Я дивлюся, ти дуже здивована. До речі, бачила нову аватарку твого однокласника Жені?

Даша продовжувала витріщатися на людину, яка все зіпсувала, і розмірковувала. Не дивно, що Христина з її розгульним способом життя змогла підчепити подібне. Найжахливіше, що познайомилися вони з Ігорем саме через Дашу. Якби в той момент вона запізнилася, могло б статися щось непоправне, і заразився б хтось іще.

Дивлячись на Менгеле, їй страшенно захотілося встромити йому виделку в шию за всі слова та посмішки, які тепер асоціювалися тільки з поразкою.

– Ну, так що? – він повторив запитання.

І Даша нарешті його почула.

– Він мене з друзів видалив.

– Знайди його, я почекаю, – директор в очікуванні сів на підвіконня. Дістав з-за спини пістолет, почухав дулом скроню і сховав назад.

Даша, приголомшена його звичками, нетямуще втупилася в телефон. Знайшла сторінку Жені й побачила його аватарку. На фото він був із Христиною: вони посміхалися, обійнявшись. Такі щасливі, аж гидко.

– Якого біса?! – вона впустила телефон із рук. – Вона і його заразить?

– Можливо, – Анатолій Геннадійович знизав плечима. – Тут дивлячись, куди доля поверне. Він не знав її раніше, тож думаю, піддався на її чари.

Говорив із таким спокоєм і незворушністю, що Даша від своєї ненависті просто закипала. Стоїть усміхається, а їй жити не хочеться. Власні думки доб'ють швидше, ніж вірус. Вона присіла біля стіни та потерла обличчя долонями.

– Ви не людина, – вона зиркнула на нього.

Менгеле, здавалося, тільки й чекав цих слів – пожвавився від можливості висловитися.  

– Я вас попереджав, щоб ви не лізли в мої справи? Звичайно, попереджав, кожного по-своєму. Мене хтось послухав? Ні. Хто я такий, щоб вами вказувати? Та ніхто! Ось тепер самі винні. Насолоджуйтеся!

Його сміх луною відбився від стін, і, з почуттям перемоги, він вийшов із кімнати. Даша чула, як за ним зачинилися вхідні двері, і усвідомлення того, що тепер вона залишилася зовсім одна, накрило хвилею відчаю.

Вона закричала. Стільки емоцій було в цьому крику, стільки болю, що неможливо зупинитися. Виною тому не попередні проблеми й не інформація, якою розкидався Менгеле, а саме смерть Павла, який став їй останнім часом таким близьким. Ближчим за матір, так точно.

Між ними бувало всяке, але це вже не мало значення – почалося перемир'я. Момент, з якого Павло перестав зазіхати на її життя та знищувати морально, тільки допомагав і підтримував. Завжди був на її боці, відмазував у разі потреби, допомагав із навчанням і кишенькові гроші давав, чого не скажеш про матір.