Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Сивий чоловік заговорив першим. Англійська його була ламаною, але цілком зрозумілою. Артур зацікавлено розглядав свого співрозмовника, котрий безперечно був кровним родичем Злати. От тільки ким саме?

— Моє ім’я Іварс Балодіс. Як я можу звертатися до ВАС?

— Артур... Артур Павленко.

— Ви з України? — запитав сивий чоловік, примруживши сині очі.

— Так. Але зараз я в Данії.

— Еміграція чи робота?

Хитрий жук. Зондує ґрунт.

— Робота. Офіційний контракт.

— Як я зрозумів зі слів пана Паскаля, зараз ви є власником каблучки зі смарагдом? Я би хотів домовитися про купівлю її у вас.

— Власник — моя дружина. І я дуже сумніваюся, що вона схоче її продати.

— Я запропоную дуже хорошу ціну за цю коштовність, — Іварс усміхнувся.

— Хороша ціна — поняття відносне. Можливо, як ювелірний виріб її можна оцінити вартістю матеріалів і роботою майстра, але як можна оцінити значення каблучки, якщо говорити про неї, як про річ, пов’язану з близькою людиною?

— Гарно сказано. Але все завжди має свою ціну.

— Має, — сказав Артур і подумав, що проте не все вимірюється у грошовому еквіваленті. — Ви знаєте, хто майстер? Що означає це тавро і чому на ньому немає проби?

— Знаю.

— Ви б не могли поділитися цією інформацією? Дуже цікаво.

— Тавро — це ім’я коханої жінки майстра, що створив ці прикраси. AstA. Перша і остання букви розвернуті одна до одної і утворюють ромб. T і S розміщені всередині. Прикраси не були призначені для продажу, тому пробу майстер не поставив, лише тавро.

— Якщо вони не продавалися, то як тоді опинились у вас?

— Я колекціонер: побачив, зацікавився, переконав, придбав, — криво усміхнувся чоловік, і Артур так само усміхнувся у відповідь. Слухати брехню, коли майже вся правда відома, така собі приємність...

— Просто “колекціонер”? Вибачте, але я вам не вірю.

Чоловік суворо поглянув на нього.

— Молодий чоловіче, ви…

— Знаєте, якби у мене в житті зараз була інша ситуація, і я мав відповідний настрій, можливо, я б підтримав вашу гру: сидів і слухав, як ви озвучуєте свою альтернативну реальність. Але так сталося, що моя дружина зараз не дуже добре себе почуває, і я не маю на ваш storytelling (оповідання) ні часу, ні бажання, тому давайте без цих всіх реверансів. Ким для вас була Астрід Сгуріс?

Обличчя Іварса витягнулося від несподіванки. Він поглянув на Артура більш прискіпливо, розглядаючи зосереджене обличчя молодого, дуже гарного, чоловіка, що пропалював його карими очима і, незважаючи на “віртуальність” спілкування, Іварс відчував жар від цього погляду.

— Для нашої родини вона і благословення і прокляття, — сказав Іварс трохи згодом.

— А конкретніше?

— Ця жінка свого часу організувала переїзд нашої родини з Латвії до Німеччини. Вона допомогла нам підучити мову, оформила документи і забезпечила працевлаштування на новому місці, але… вона зробила все це не просто так.

Артур потер перенісся.

— Ким вона була персонально для вас?

— Вбивця мого брата, — при цих словах брова Артура злетіла вгору. Навіть так?

— Можна деталі?

— Деталі? Чому я маю вам їх розповідати?

— Тому, що ви хочете купити її каблучку... — Артур недобре посміхнувся. — І з огляду на відому мені інформацію, я припускаю, що вона і є тією коханою жінкою майстра. Адже Аста — це скорочена форма від Астрід, чи не так? Хто майстер, пане Іварс, і чому ви збираєте його роботи? Хоча, не кажіть… Здається, я знаю хто… — Артур зітхнув і промовив, киваючи головою в такт словам. — Ваш покійний брат…

Іварс опустив голову, якийсь час сидів мовчки, а потім взяв у руки коробочку. По блиску зелених камінців Артур здогадався, що це і є ті самі сережки, про які казав Паскаль. Він побачив Іварса і перенаправив до Артура, по очах здогадавшись, що той, безперечно, родич Злати. І тепер Артур навіть точно знав який саме — рідний брат її діда. Один із старших братів. Артур не сумнівався, що гонщик Маріс, про якого говорив Борис Бран, кажучи про родину брата свого діда, що виїхала до Німеччини до його народження, говорив саме про родину Іварса Балодіса… Менший син невдало пірнув… ні, він не пірнув… йому “допомогли” пірнути...

— Андріс, — сказав чоловік. — мій менший брат. Він був дуже талановитим ювеліром. Дуже. Він гарно малював і змалечку допомагав батьку в майстерні. Зазвичай, на підготовку майстра-ювеліра йде близько десяти років, а Андріс був неймовірно талановитим… Але таким наївним і довірливим... У вісімнадцять років він створював неймовірні коштовності за персональними замовленнями тодішніх чинуш і тих, хто крутився біля них. Так він і познайомився з тією жінкою...

— Вона замовляла коштовності сама, чи це робив її чоловік, Нікіта Стрельцов? — уточнив Артур, відкинувшись на спинку стільця. В голові він вже склав весь пазл, але хотів уточнити деякі моменти.

— Ви багато знаєте, — Іварс відставив сережки.

— Менше, ніж хотілося б. То як? Сама чи чоловік?