Читати книгу - "11/22/63"

Кілін, де публікувався тижневик «Віклі Ґазет».

На другий тиждень після її появи у класі — на той час моя нова учениця вже завела собі кількох подружок і причарувала кількох хлопців — я спитав у Ерін, чи й зараз іще виходить «Віклі Ґазет». В неї освітилось обличчя.

— Ви бували в Кіліні, містере Еппінг?

— Я там бував колись дуже давно, — заява, яка й на йоту не змусила б поворухнутися стрілку детектора брехні.

— Газета ще виходить. Мама любила казати, що вона годиться хіба що рибу загортати.

— А в ній так само друкують колонку «Новини Джоді»?

— У ній є своя колонка новин кожного маленького містечка на південь від Далласа, — захихотіла Ерін. — Не сумніваюся, що ви могли б знайти її в мережі, якби вам дуже схотілося, містере Еппінг. В мережі є все.

Щодо цього вона була абсолютно права, і я після того протримався акурат один тиждень. Подеколи шпарина занадто зваблива.

6

Намір я мав простий: зазирну до архіву (якщо «Віклі Ґазет» його має) і пошукаю ім’я Сейді. Це йшло всупереч моїй настанові самому собі, проте Ерін Толлівер мимовіль збурила в мені вже було відмучені почуття і я знав, що легко не заспокоюся, допоки не перевірю. Як виявилося, в архіві не виникло потреби. Те, що мене цікавило, знайшлося не в колонці «Новини Джоді», а на першій шпальті свіжого числа газети.

Заголовок повідомляв:

ДО СВОГО ВІКОВОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ СВЯТКУВАТИМЕТЬСЯ В ЛИПНІ,

ДЖОДІ ОБИРАЄ «ЛЮДИНУ СТОРІЧЧЯ»

А на фото під цим заголовком… їй було зараз вісімдесят, але деякі обличчя просто неможливо забути. Ймовірно, фотограф їй пропонував, щоб вона повернула голову так, щоб приховати ліву щоку, але Сейді дивилася в камеру анфас. А чом би й ні? Тепер то був старий шрам, рана, заподіяна чоловіком, чиї кості давно зотліли в могилі. Мені подумалося, що це додає сили її образу, але ж, звісно, моє судження не могло бути об’єктивним. Люблячим очам навіть уразки від віспи гарні.

Наприкінці червня, після завершення навчального року, я спакував валізу і знову вирушив у Техас.

7

Літні сутінки в техаському містечку Джоді. Воно трохи побільшало, аніж було у 1963 році, але ненабагато. На Бортьовій алеї, де раніше жила Сейді, тепер стоїть якась ящична фабрика. Нема старої перукарні, а там, де була автозаправка «Сітіз Сервіс», на якій я колись купував пальне для свого «Санлайнера», тепер крамничка «7-11». Там, де Ел Стівенс колись готував свої бургери «Вилороги» і смажену картоплю «Мескит», працює «Сабвей»[717].

Всі промови на честь вікового ювілею Джоді вже завершилися. Виступ жінки, котру місцеве Історичне товариство й Міська рада вибрали «Людиною сторіччя», був чарівно коротким, натомість промова мера відзначалась велемовством та інформативністю. Я дізнався, що Сейді й сама один термін була відслужила мером і чотири терміни в Законодавчих зборах штату Техас, але це була лиш дещиця. Розповідалося про її благодійницьку роботу, про її безперестанні зусилля покращити якість освіти у ДКСШ і її сабатикел, який вона взяла, щоби рік працювати волонтеркою в зруйнованому ураганом Катрина Новому Орлеані. Була там згадана й програма Бібліотеки штату Техас для сліпих учнів, ініціатива, спрямована на покращення шпитального обслуговування ветеранів і її невтомні (які продовжуються й зараз, коли їй вісімдесят) зусилля забезпечити кращу допомогу від штату нужденним ментально хворим. У 1996 році їй було запропоновано балотуватися в Конгрес США, але вона відхилила пропозицію, кажучи, що їй вистачає роботи й на місцевому рівні.

Вона більше ніколи не виходила заміж. Ніколи не переїжджала з Джоді. Вона така ж висока, тіло її не покручене остеопорозом. І вона така ж вродлива, її довге сиве волосся розвівається в неї за спиною майже до попереку.

Нарешті всі промови завершилися і Головну вулицю перекрито для проїзду. На протилежних кінцях її тепер вдвічі довшого бізнес-кварталу висять банери:

ВУЛИЧНІ ТАНЦІ, 19:00 — ПІВНІЧ!

ПРИХОДЬТЕ ВСІ!

Сейді зараз в оточенні друзів — деяких з них, гадаю, я ще міг би впізнати — тож я підхожу до діджейської платформи, встановленої перед тим, що було колись «Вестерн Авто», а тепер стало «Волгрінз»[718]. Парубку, котрий метушиться з грамофонними платівками й компакт-дисками, десь років шістдесят з чимось, у нього рідіюче сиве волосся й огрядне пузце, але я будь-де впізнав би ці окуляри в квадратній рожевій оправі.

— Привіт, Доналде, — вітаюся я. — Бачу, ви не розлучаєтеся зі своїм саунд-мавзолеєм.

Доналд Белінгем підводить голову й усміхається.

— Ніколи не виходжу з дому на виступ без повного комплекту. Я вас знаю?

— Ні, — відказую я. — Ви знали мою маму. Вона танцювала на ваших вечірках, давно, на початку шістдесятих. Розказувала, як ви потай тягали біг-бендові платівки з колекції вашого батька.

Він щириться.

— Йо, мені за це добряче тоді перепадало. А хто ваша мати?

— Ендрія Робертсон, — кажу я, вибравши ім’я навмання. У другому півріччі Ендрія була моєю кращою ученицею з американської літератури.

— Авжеж, я її пам’ятаю. — Його непевна усмішка підказує, що ні.

— Навряд, я так здогадаюсь, щоб у вас збереглося щось з тих старих платівок, чи все ж таки?

— Боже, ні. Давно пропали. Але я маю записи будь-яких біг-бендів на компакт-дисках. Здогадуюся, що зараз я почую замовлення?

— Правильно здогадуєтеся. Але воно дещо особливе.

Він розсміявся.

— А хіба вони не всі такі?

Я пояснюю йому, що мені треба, і Доналд — як завжди, радий подарувати задоволення — погоджується. Коли я вже вирушаю в напрямку того кінця кварталу, де жінку, заради побачення з якою я сюди приїхав, пригощає пуншем мер, Доналд гукає:

— Але ж я не чув вашого імені.

— Емберсон, — кидаю я йому через плече. — Джордж Емберсон.

— І ви хочете, щоб це було о восьмій п’ятнадцять?

— Точнісінько. Це вкрай важливо, Доналде. Надіймося, що все складеться, як слід.

Уже за п’ять хвилин Доналд Белінгем оглушує Джоді звуками пісні «Навскач» і освітлену техаською вечірньою зорею вулицю заповнюють танцювальники.

8

Десята хвилина по восьмій, і Доналд вмикає повільну мелодію Алана Джексона, під яку можуть танцювати навіть дорослі[719]. З того моменту, коли закінчилися промови, Сейді уперше залишається на самоті, і я підходжу до неї. Серце б’ється так сильно, що мені здається, ніби я здригаюся усім тілом.

— Міз Дангіл?

Вона обертається, усміхаючись і дивлячись трішки вгору. Вона висока, але я вищий. Завжди був.

— Так?

— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я хотів вам сказати, в якому я захваті від