Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

"Я завела новий щоденник, переписую все туди. Не хочу, щоб цей читали, нехай той дивляться. Головне – не забути за нього, щоразу на руці собі нагадую. Поки переписувала, читала записи, все так дивно.

Зробила кілька нотаток у старий щоденник, щоб батьки нічого не запідозрили. Розповідала, як ми подружилися з Альонкою Осадчою та її сестрою Мариною (пізніше Островерха). У Марини таке гарне волосся, ще вона добра, набагато краща за свою сестру. Ймовірно, тому, що молодша. У першому класі".

– Я переб'ю! – втрутилася Віра. – Страшенно знайомі прізвища, вам так не здається?

– Це якісь родичі наших учнів, – наголосив Артем. – Цікаво почути прізвища всіх п'ятьох об'єктів.

– А як звали маму Данила? – запитав Максим.

– Марина, – відповіла Віра.

– А Олена Кастіаді – це тітка Марти, – згадав він. – Кілька років тому її вбили, тепер зрозуміло чому.

– Вас не лякає, що батьки господині щоденника віддали її на поталу? – обурився Артем. – Вони дозволили створити генно-модифіковану людину й обіцяли все життя наглядати за нею. І робили це за допомогою щоденника, де вона розповідала те, що не могла сказати їм. Враховуючи, що в неї проблеми з пам'яттю були, батьки в будь-який момент могли виправити написане, а якщо щось не подобалося, то виривати аркуші.

У Віри виникло своє запитання.

– Навіщо їй радили робити записи, котрі про все нагадували, якщо в лабораторії її щоразу змушували забути?

– Щоб вона не змогла нічого від них приховати, – запропонував Станіслав. – Їм важливо контролювати все, а зробити це вийде тільки в одному випадку. Паперу можна довірити набагато більше, ніж батькам, – його погляд мимоволі ковзнув у бік Соні, їхні очі зустрілися. 

Хоча він не тримав зла ні на колишню дружину, ні на доньку, які все життя приховували правду. Складно, але їх теж можна зрозуміти. Після всього пережитого нормальним ніхто не буде. Його напружувала думка: як за стільки років, навіть знаючи про існування унікальних людей, він жодного разу й думки не допустив, що живе з однією з них? Не міг же він бути настільки сліпий, щоб не помічати таких речей – ідеальний імунітет, пам'ять, швидка регенерація. З іншого боку, дружина все ретельно приховувала, за стільки років навчилася, і що найцікавіше, Соня робила так само.

– Продовжуй, – прохав Артем.

"Прокинулася в лікарні, поруч Олена лежить. Лікарі сказали, що в неї щось із серцем, а вона сказала, що воно просто б'ється і це нормально.

Помітила в себе дивний малюнок. Десь я його вже бачила. Треба щоденник перечитати. Показала татуювання Олені, вона сказала, що це непристойно показувати й що в неї таке саме. Це символ вічної дружби, мені подобається".

"Я перестала хворіти, серце не турбує. Олена теж одужала і ще ті троє. Ми з ними більше не сваримося, потім допишу якщо не забуду".

"Ми вп'ятьох отримали найвищий бал за контрольну, я їх покликала в гості, будемо разом математику робити. Батьки здивувалися, чому саме вони. Запишу їхні особистості: Олена Кастіаді, Альона Осадча, Валя Павлюченко, Женя Омельченко".

"Знову роблять якісь щеплення. Пишу, щоб не забути".

"Забула".

"Батьки запитували, чому я перестала вести щоденник. Я запитала, чому їх це хвилює, нехай свій ведуть. Вони сказали, що я така розумна. Послухала їх і продовжила старий щоденник, нехай читають те, що хочуть прочитати".

"Почався сьомий клас, усіх вітають, а мені страшно. Вчителі змінилися, всі такі злі. Я б їх звільнила. А ще наш Войтек буде в нас біологію вести. Це директор, раптом що. Можна без "по-батькові". Всю школу від нього бігала, а він мене знайшов".

"Олена порізала ножицями руку, хотіла показати, як воно швидко загоюється. Я сказала, що в неї немає мізків і пішла. Дивна вона".

"А може й не дивна. Порізалася склянкою, крові було цілий літр! Наступного дня залишилася маленька подряпина, батьки мені не повірили, сказали, що я перебільшую".

"Хочу перейти в іншу школу, там хлопчик гарний. Мої подруги запропонували втекти. Вони сказали, що втомилися від цього контролю і від цього життя. Директор натякнув, що в іншій школі ми не виживемо. Він, напевно, теж. Не бачила його за межами школи".

"Дуже вдало втекли, не пам'ятаю нічого. Тут не вистачає сторінки! Не знаю, що такого я написала, але батьки дісталися і сюди. Я сказала, що більше не буду вести щоденник і вони повірили".

"Не можу кинути цю справу, хочу знати й пам'ятати, що відбувається. Заведу новий щоденник, шкода, він не може бути в моїй уяві, який по клацанню вмикається і вимикається. Потрібно шифр придумати, щоб ніхто не розумів".