Читати книгу - "Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко"

Повертатися до свідомості так само важко, як підійматися з морського дна на поверхню, при тому тягнучи за собою масивний тягар. Усе тіло ломить, а в голові панує повний хаос. Та незважаючи ні на що, я відчайдушно хапаюсь за реальність і врешті-решт спроможуюсь розплющити очі.

Спершу важко сконцентрувати погляд, але доклавши зусиль, вдається сконцентрувати його та розгледіти Дениса, що розслаблено розкинувся на кріслі переді мною та по-хижацьки спостерігає за мною.

Інстинктивно, хочеться відсахнутися від нього, але мої руки та ноги виявляються міцно прив’язаними тугими мотузками до стільця. Очевидно, Денис додав мені якесь снодійне до чаю, а тоді не гаяв часу та потурбувався про те, щоб я опинилася перед ним в абсолютно безпомічному стані.

Помітивши моє пробудження, чоловік розпливається в зловісній посмішці, яка не віщує мені нічого доброго.

— Ну що, усе згадала, кралю?

На превеликий жаль, усі спогади так і не повернулися до мене. Я все ще не можу скласти цілісну картинку та потребую відповіді на велику кількість запитань, проте тепер мені достеменно відомо, хто мій ворог.

— Навіщо ти влаштував цю дурнувату виставу?

Відповідь на це запитання мені хочеться дізнатися понад усе. Увесь цей час Денис відігравав роль гарного хлопця, що завжди буде поруч і стане надійною опорою. Та згадавши істину натуру цього чоловіка, я геть не розумію, навіщо він затіяв таку гру.

Сміх Дениса луною проноситься просторим підвальним приміщенням.

— Заради цього моменту.

Його відповідь геть збиває мене з пантелику.

— Що ти маєш на увазі?

— Твоє розбите серце — ось що було моєю метою. Увесь цей час я ретельно працював над тим, щоб завоювати твою довіру та симпатію, щоб тепер мати можливість усе це знищити. Боляче, чи не так?

Денис має рацію, як би не хотілося, щоб це було не так. Йому дійсно вдалося розбити моє серце. Гірка образа, страх і відчай — ось емоції, які палахкотять у душі.

— За що ти так зі мною? — на очах виступають сльози, які я не здатна стримати.

Денис хитає головою так, наче моє запитання було найдурнішим, що йому доводилося чути в житті.

— Як мінімум, це гідне покарання за вашу з Анею сміховинну спробу втечі. Що у вас тоді взагалі було в голові? Ну нічого, вона теж отримала по заслугам — ми з Даньою про це потурбувалися.

Усе-таки я з самого початку була права. Недаремно поведінка Ані в Італії здалася мені підозрілою. Усе її нове життя було нічим іншим, як фальшивкою, створеною, щоб обдурити мене. Навіть страшно уявити, що зробили ці мерзотники з нещасною дівчиною, щоб зламати її та змусити врешті стати повністю безвільною маріонеткою.

Проте словах Дениса я зачепилася не лише за згадку про Аню, а й за ще один факт.

— Лише Даньою? — перепитую я. — А як же ваш батько? Вирішив цього разу залишитися осторонь?

Денис регоче так голосно, що на якусь мить мені здається, що цей чоловік остаточно схибнувся і тепер узагалі не може себе контролювати. Проте врешті-решт йому таки вдається опанувати себе.

— Смішно, що ти дійсно вважаєш, що татусь брав у цьому участь.

Чого-чого, а такого я ж ніяк не очікувала. Це аж ніяк не вкладається в ту картину, яка весь цей час вимальовувалася переді мною.

— Але ж те фото в ресторані…

— Ну бачилися ви один раз, — Денис закочує очі. — Йому випадково вдалося дізнатися про контракт, який ми збираємося підписати, тож він вирішив спробувати тебе відмовити. Та тоді ти ще була хорошою дівчинкою і просто-напросто послала його.

Спалах — переді мною постає сцена з того самого дня в ресторані. Переді мною далеко немолодий, сивіючий чоловік, на обличчі якого яскраво відображені втома та тривога.

— Дівчино, скільки грошей тобі потрібно, щоб ти раз і назавжди перестала спілкуватися з моїми дітьми?

Звісно, такого типу слова сприймаються виключно як образа. За якого він узагалі приймає мене? І яке право має вирішувати, що мені робити в цьому житті?

— Ваші гроші мені не потрібні, — категорично відказую.

Володимир хитає головою, дивлячись на мене так, наче перед ним сидить маленька та дурненька дівчинка.

— Як ти не розумієш, що їхня пропозиція нічим хорошим не закінчиться? Відмовся від цього, доки не стало надто пізно.

Я пирхаю, оскільки його слова здаються мені абсолютно сміховинними. Хоч він і є батьком Дениса та Данила, але, очевидно, геть не знає власних синів, якщо на повному серйозі озвучує подібний нонсенс.

— Це ви нічого не розумієте, а я добре знаю, що роблю.

Спалах — я повертаюсь до реальності. Зв’язана, у пастці жорстокого психопата. Час показав, що Володимир мав рацію, а я вела себе як повна дурепа з надмірною самовпевненістю. Тепер же така необачна поведінка привела до відповідних наслідків.

— За що мені все це?! — вигукую з запалом, піддавшись гіркій емоцій безпомічності.

Я не розраховую насправді почути від Дениса відповідь на це запитання, проте він таки вирішує озватися.

— Ти сама на все підписалася. Чи спогади про контракт до тебе все ще не повернулися?

Контракт. Я дійсно нічого не пам’ятаю про нього, хоч і відчайдушно потребую цього. Він здається мені останнім відсутнім шматочком пазлу. Дізнавшись його суть, мені вдається зібрати цілу картину.

— Розкажи мені про нього, — ледве не благаю я Дениса. — Урешті-решт, я маю право знати, на що підписалась.

Чоловік дивиться на мене задоволено, наче тільки й чекав цих слів. Схоже, йому просто не терпиться поділитися зі мною цією частиною історії.

— Усе просто — нам з братом сподобалася твоя зовнішність, тож ми запропонували тобі переїхати до нас і стати учасницею в реалізації всіх наших фантазій в обмін на повне матеріальне забезпечення як тебе самої, так і твоєї сім’ї. Чесна умова, хіба ні?

«Ні, усе було не так,» — категорично видає моя підсвідомість. Та що ж сталося насправді? Напружуюсь, щоб пригадати таку необхідну інформацію. Ну ж бо, мені потрібно знати істину!