Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

ніде. Оповіді, жарти, що їх можна було почути серед козаків, які гуртом лежали на траві, до того були дотепні й іскрилися таким гумором, що треба було мати хіба що незворушність запорожця, аби не луснути зо сміху. Ні, це не скидалося на якусь п’яну корчму, де бездумно, з похмуро-потворною веселістю чоловік впадає у забуття; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця полягала тільки в тому, що замість зубріння з примусу і пісних настанов учителя вони тепер могли налетіти на ворога на п’яти тисячах коней; замість лугу, де вони гралися в м’ячика, тепер були відкриті широкі кордони, з-за яких вистромляв свою метку голову татарин і незрушно, суворо позирав турок у зеленій чалмі; різниця була та, що замість вимушеної волі, яка єднала їх у школі, тепер вони самі покинули батьків і втекли з рідних домівок; що тут були ті, за чиєю шиєю вже плакав зашморг і хто замість кістлявої смерті побачив життя, причому життя розгульне; що тут були ті, хто через щедрість своєї душі не міг утримати в кишені ані копійки; що тут були ті, хто доти червінця вважав за багатство, у кого з ласки орендарів-жидів можна було вивернути з кишень хіба що вітер. Тут були всі бурсаки, які не захотіли терпіти академічних різок і не винесли зі школи жодної літери, та були тут і такі, що знали, хто такий Горацій, Цицерон і що таке Римська республіка. Сюди прибилося багато досвідчених вояків, які мали тверде лицарське переконання, що все одно, де воювати, аби лиш воювати, бо непристойно порядному чоловікові сидіти без битви. Тут було чимало офіцерів із польського війська. Втім із якої тільки нації не понасходилося сюди люду? Ця дивовижна республіка була вимогою того часу. Охочим до вояцтва, голінним до золотих кубків, розкішної парчі, дукачів та реалів завжди знаходилася тут робота. Лише ловеласи не могли знайти тут нічого, бо жодна жінка не мала права поткнутися навіть до передмістя Січі.

Остап та Андрій були просто вражені тим, скільки люду сходилося на Січ уже на їхніх очах, — і хоч би хто-небудь запитав у них, хто вони, звідкіля і як звуться. Вони йшли сюди, буцімто поверталися до рідної домівки, звідки зовсім недавнечко відлучилися на часину. Кожен приходько з’являвся тільки на очі кошовому, а той казав для годиться: «Ну, здоровий був! У Христа віруєш?» — «Вірую», — відповідав приходько. «І в Святу Трійцю віруєш?» — «Вірую». — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану, перехрестися!» Той хрестився. «Ну, добре, — казав кошовий, — тепер іди до якого хочеш куреня». На цьому й закінчувалася церемонія. Уся Січ молилася в одній церкві і готова була боронити її до останньої краплі крові, хоча й чути не хотіла про піст та всілякі такі обмеження. Тільки корисливі, грошолюбні жиди, вірмени й татари наважувалися жити і гендлювати в передмісті, а запорожці ніколи не любили торгуватися і скільки грошей рука зачерпне в кишені, стільки й платили. А втім, доля цих корисливих крамарів була незавидною. Вони нагадували тих, хто оселявся біля підніжжя Везувію, бо, як тільки у запорожців не ставало грошей, буйні голови трощили крамнички і забирали все задарма. Ось такою була вона, Січ, що мала стільки спокус для молодої людини.

Остап та Андрій поринули ? головою в це розбурхане море. Вони швидко забули і юність, і бурсу, і батьківську хату, і все, що таємниче хвилює ще молоду, цнотливу душу. Вони гуляли, браталися з безжурними козаками-нетягами і, здавалося, про інакше життя навіть гадки не мали.

А тим часом Тарас Бульба вже мізкував над тим, як би його закрутити якусь гучну веремію: він не міг довго сидіти без діла.

— А що, кошовий, — сказав одного разу Тарас, прийшовши до отамана, — мабуть, настав час і погуляти запорожцям?

— Нема де гуляти, — відповів кошовий, вийнявши з рота маленьку люлечку, і сплюнув набік.

— Як-то нема? Можна піти на турка або на татарву.

— Не можна ні на Туреччину, ні на татарву, — відказав кошовий і знов узяв до рота люлечку.

— Як це не можна?

— А так. Ми обіцяли султанові мир.

— Та він же бусурмен! І Бог, і Святе Письмо велять бити бусурменів.

— Не маємо права. Якби ми не присягалися нашою вірою, то ще якось можна було б.

— Як же так, кошовий? Про яке ж це ти право кажеш? Ось у мене двоє синів, молоді хлопці: їм же треба призвичаюватися до війни, треба понюхати пороху, а ти кажеш, що запорожцям заказано йти на війну.

— Що поробиш? — так само незворушно відказав кошовий. — Треба підождати.

Але це Бульбу не задовольнило. Він зібрав деяких старшин та курінних отаманів і влаштував їм застілля на всеньку ніч. Розгулявшись добряче, вони гуртом подалися на майдан, де завжди збиралася рада і стояли прив’язані до стовпа литаври, якими скликали всіх козаків. Палиць до литавр козаки, певна річ, не знайшли, бо їх тримав біля себе довбиш, то вони вхопили по першому-ліпшому дрючкові і давай калатати. На сполох найпершим прибіг той-таки довбиш, високий чоловік з одним тільки оком, та й те було заспане.

— Хто посмів бити в литаври? — закричав він.

— Замовкни! Візьми свої палиці і калатай, тобі сказано! — відповіли підпилі старшини.

Довбиш хутко витяг з кишень палиці, які він обачно прихопив із собою, бо добре знав, чим закінчуються такі витівки. Литаври гримнули, і незабаром на майдані, як ті джмелі, стали збиратися чорними роями запорожці.

Кілька чоловік пішли й привели на майдан кошового.

— Нічого не бійся! — сказали старшини, що вийшли йому назустріч. — Скажи громаді, як не хочеш, аби було гірше, то скажи своє слово, щоб іти запорожцям війною проти бусурменів!

Кошовий, побачивши, що тут непереливки, вийшов на середину майдану, вклонився на всі чотири боки й промовив:

— Панове запорожці! Чи дозволить ваше добірне товариство сказати мені промову?

— Кажи, кажи! — загули запорожці.

— Я хотів би повести мову про те, панове добродії, та ви, мабуть, і самі це знаєте ще краще за мене, що багато хто з нас, запорожців, так заліз у борги до жидів-шинкарів та й до свого ж таки брата, що тепер їм сам дідько віри не йме. А до того ж мова про те, що є чимало таких хлопців, які ще й не нюхали пороху, хоча