Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

ліворуч, то праворуч. Безживний Грунт у Безплідних Землях Канти був повен орієнтирів — розбитих брил, зів’ялих долин, засохлих дерев, що відкидали загребущі тіні, далеких тінистих складок у землі, залитих світлом ясних гребенів. У Безплідних Землях Канти небо над головою порожнє, нерухоме — яскрава миска, у якій немає нічого, крім сліпучого сонця вдень і яскравих зір уночі.

Тут усе, як не дивно, було навпаки.

Земля була одноманітна, зате небо повне руху, повне хаосу. Високо над рівниною нависали хмари, пітьма та світло скручувалися разом у велетенські спіралі, мчали над степом за невтомним вітром, сунулися, оберталися, розривалися та зливалися назад, відкидаючи на землю страхітливі текучі тіні й погрожуючи знищити шістьох крихітних вершників та їхній крихітний возик зливою, що затопить увесь світ. І все це втілення Божого гніву висіло на згорблених плечах Ферро.

Це була дивна земля, у якій їй не було місця. Вона потребувала причин тут бути, до того ж добрих причин.

— Чуєш, Баязе? — гукнула вона, порівнявшись із ним. — Куди ми їдемо?

— Гм, — гмикнув він, похмуро дивлячись за неспокійну траву і переводячи погляд із нічого на ніщо. — Ми їдемо на захід: за рівнину, за велику річку Аос, аж до самих Ламаних гір.

— А потім?

Вона зауважила, як ледь помітні зморшки довкола його очей і на переніссі поглибились, побачила, як він стиснув вуста. Дратується. Її запитання йому не сподобались.

— Потім ми поїдемо далі.

— Як довго це триватиме?

— Усю зиму та частину весни, — різко відповів він. — А тоді треба буде повернутися.

Він п’ятами вдарив коня в боки і клусом від’їхав від неї, наблизившись стежкою до голови гурту.

Ферро було не так просто віднадити. Тим паче цьому хитрому старому білякові. Вона теж ударила п’ятами й порівнялася з ним.

— Що таке Перший закон?

Баяз різко перевів погляд на неї.

— Що ти про нього знаєш?

— Замало. Я чула, як ви з Юлвеєм розмовляли, через двері.

— Підслуховувала, так?

— У вас гучні голоси, а в мене — добрий слух, — знизала плечима Ферро. — Я не буду надягати відро на голову, аби тільки зберегти ваші таємниці. Що таке Перший закон?

Зморшки довкола Баязового лоба поглибились, а кутики його рота опустились. Гнів.

— Обмеження, що його наклав Еуз на своїх синів, перше правило, введене після безладдя стародавніх часів. Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Забороняється спілкуватись із нижнім світом, забороняється викликати демонів, забороняється відчиняти ворота до пекла. Такий Перший закон, керівний принцип усієї магії.

— Гм, — пирхнула Ферро. Для неї це було порожнім звуком. — Хто такий Калул?

Баяз звів докупи густі брови, насупився ще сильніше та примружив очі.

— Жінко, невже твоїм запитанням немає кінця?

Її запитання його сердять. Це добре. Отже, ці запитання правильні.

— Сам зрозумієш, якщо я перестану їх ставити. Хто такий Калул?

— Калул належав до Ордену магів, — буркнув Баяз. — До мого ордену. Був другим із дванадцяти учнів Джувенса. Він завжди заздрив моєму місцю, завжди жадав влади. Щоб її здобути, він порушив Другий закон. Він їв людську плоть і вмовляв інших чинити так само. Він зробився лжепророком і обманом змусив гурків служити собі. Ось він який, Калул. Твій і мій ворог.

— Що таке Сім’я?

У мага раптом сіпнулось обличчя. Лють і, можливо, зовсім трохи страху. А тоді його лице розслабилося.

— Що це таке?

Він усміхнувся їй, і його усмішка збентежила її більше, ніж міг збентежити весь його гнів. Він нахилився до неї досить близько, щоб його не почув більш ніхто.

— Це — знаряддя твоєї помсти. Нашої помсти. Але воно небезпечне. Навіть говорити про нього небезпечно. Є ті, хто постійно слухає. Із твого боку було б розважливо спинити потік своїх запитань, поки відповіді на них не спалили нас усіх.

Він знову пришпорив коня й поскакав клусом сам-один попереду всієї компанії.

Ферро залишилася позаду. Поки що вона дізналася достатньо. Дізналася достатньо, щоб довіряти цьому Першому з-поміж магів менше, ніж раніше.

Виямок у землі щонайбільше чотири кроки в поперечнику. Западина у ґрунті, оточена низькою стіною з вологої темної землі, повної переплетеного коріння трави. Це було найкраще місце, яке вони знайшли для табору на ніч, і їм ще пощастило, що вони його знайшли.

Ферро за весь день не бачила на місцевості більшого об’єкта.

Багаття, розведене Лонгфутом, уже добре палало; його полум’я яскраво й жадібно лизало дерево, зашурхотівши й потягнувшись убік, коли у виямок увірвався вітер. Довкола вогнища сиділи п’ятеро біляків, зігнувшись і збившись докупи заради тепла, і воно яскраво освітлювало їхні змарнілі обличчя.

Розмовляв лише Лонгфут. У нього тільки й було розмов, що про власні видатні досягнення. Він побував у тому чи іншому місці. Він знає те чи се. Він має видатний талант до того чи сього. Ферро ці балачки вже сиділи в печінках, і вона двічі сказала йому про це. Першого разу їй здавалося, що вона висловилася чітко. Удруге пересвідчилася в цьому. Їй він про свої ідіотські мандри більше не розповідатиме, та інші ще мовчки страждали.

Біля вогню було місце для неї, але вона туди не хотіла. Їй більше подобалося сидіти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вітрі, було холодно, і вона щільніше обгорнула ковдрою тремтячі плечі. Холод — річ дивна та страшна. Вона його ненавиділа.

Але холод подобався їй більше, ніж товариство.

І тому вона сиділа осторонь, понура й мовчазна, і дивилася, як із похмурого неба зникає світло, дивилася, як поволі насувається темрява. Тепер від сонця лишався тільки ледь помітний відблиск на далекому обрії. Останні залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.

Великий біляк підвівся, глянув на неї та сказав:

— Темніє.

— Ага.

— Мабуть, це й відбувається, коли сонце сідає, еге ж?

— Ага.

Він почухав свою товсту шию збоку.

— Треба ставити вартових. Тут уночі може бути небезпечно. Стоятимемо на варті позмінно. Першим піду я, потім Лютар...

— На варті буду я, — буркнула вона.

— Не турбуйся. Можеш поспати. Я розбуджу тебе згодом.

— Я не сплю.

Він витріщився на неї.

— Що, ніколи?

— Нечасто.

— Можливо, це пояснює її настрій, — пробурмотів Лонгфут. Він, без сумніву, хотів висловитися собі підніс, але Ферро його почула.

— Мій настрій — це моє діло, дурбелику.

Навігатор закутався в ковдру й розтягнувся