Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона не знала, чи цей рейвах йде ззовні, чи у неї в душі. Постійне внутрішнє спустошення тягло в ліжко, хотілося лягти й скоритися.
«Ти не думав часом, що ма слід показати лікарю?» — спитав їхній син Пол після недільної вечері, побачивши, як мати, замість того, щоб, як завжди, піти поратися на кухні Ненсі, верчиком лягла на диван.
«Авжеж, і президенту також?»
«Я серйозно, тату. Ось уже третю неділю поспіль вона лягає після вечері. Удома так само поводиться?»
«Ну. У неї незмінний роман із ліжком, щойно я намагаюся з нею поговорити».
Непогана захисна реакція, зауважила про себе Ненсі. Від неприємностей.
«Ненсі може її відвести. Мені не подобається її вигляд. Хай Ненсі запише її на прийом».
«Думаєш, вона піде? — похмуро скосив очі на дружину. — Добре, заплатимо лікареві, скільки треба, заплатимо лікареві. — А тоді голосно: У тебе щось болить?».
Вона здригнулася, подивилась на його губи. Він повторив:
«Місіс Хоч-клин-теши, у тебе щось болить?».
«Нічого… Один ти, сверблячка».
«Мила жіночка. Чого ж ти тоді розляглася?».
«Я от-от встану і помию посуд, Ненсі».
«Облиште, Мамо, краще полежте».
«Так от, місіс Хоч-клин-теши, Пол каже, що тобі треба зайнятися балетом. Мусиш піти до лікаря й запитати, коли зможеш почати».
«До лікаря? — перепитала вона. — Балетом?».
«Ма, ми тут говорили, — пояснив Пол, — що ти недобре виглядаєш. І мені здається, тобі варто було б показатися лікареві».
«Зараз я встану і піду на кухню. Лікарі — це рахунки й дурниці, синку. Вони мені не потрібні».
«А у “Тихій гавані”, — не стримався він, щоб не докинути, — лікареві не треба платити. Він живе поруч. Щойно чхнеш, не встигнеш ще носовичка витягти, а він уже тут. І можеш хворіти, скільки забажаєш, безкоштовно».
«У тебе словесний пронос, де взяти лікаря, щоб стулити тобі пельку?»
«Ма, пообіцяй, що сходиш. Ненсі все влаштує».
«Одне з одним усе зчеплено, — сказала Ненсі. — Як вона порається на кухні, шкребе під кожним гачком для чашок, вичищає духовку, я не отримую насолоди від недільної вечері, знаючи, що вона, напівосліпла, вишукує кожну брудну плямку…
«Облиш, Ненсі, я ж тобі пояснював — вона тільки так може показати, що потрібна. Так що сказав лікар?».
«Повчав, ніби батько. Шістдесят дев’ять у наш час ще не старість. Треба виходити з дому, насолоджуватися життям, знайти собі захоплення. Придбати новий слуховий апарат, цей уже віджив своє. Старість тільки тоді немічна, коли її сам так сприймаєш. Так вважає “Ґеріатрикс інкорпорейшн”».
«Тобто, у фізичному плані все гаразд?».
«Ну, звичайно, ні. Хіба можна жити так, як вона, сама в собі, й не мати проблем? У неї з нирками не все гаразд і кров’яний тиск низький. Він прописав їй дієту, вона мусить знову прийти на обстеження і здати аналізи… Але він сказав конкретно: головна рекомендація — почати жити по-людськи… А я от думаю про твого батька, який міг би справді удавати з себе інваліда з його артритом, а він енергійний, мов підліток, і аж випромінює радість…».
«Ти мені не казала про думку лікаря, що причина хвороби в тобі самій, у тому, як ти живеш, — скористався він нагодою. — Тобі не ліки потрібні, а повноцінне життя і втіха. А рекомендована дієта — як ти сама зможеш її дотримуватись? Зважувати кожен шматочок, зішкрібати жир, готуючи суп чи запіканку. А в “Тихій гавані” є дієтолог, і вони там за всім стежитимуть».
Вона ні пари з вуст.
«Ти почуватимешся там краще, побачиш, — сказав він приязно. — Житимеш і насолоджуватимешся життям».
«Ой, що сталося, містере Справ-по-саме-нікуди? Не кличуть пограти в карти й на збори йти не треба?» — вона сховала обличчя в подушку.
На якийсь час він відмовився від зустрічей і припинив ходити деінде, піклувався про її дієту, намагався витягти з дому, запрошував до них гостей.
«Я що, мушу ходити на чайні вечори мод? Сидіти й витріщатися на гарненьких дівчаток у сукнях, що не для моїх статків? І це насолода?».
«Ну, звісно, ти за всіх розумніша. Лікар сказав, що тобі треба кудись ходити. Місіс Брем завітала до тебе із добрими намірами, а ти їй відмовила».
«Я відмовила на її запрошення, бо вона це зробила на твоє прохання».
«Вони більше не повернуться. А тобі потрібно бути з людьми, так сказав лікар. Я запросив твоїх родичів, вони погодилися прийти й помиритися, ніби нічого й не було…».
«Не хочу бачити більше ніяких шарварків, нахаб і святош тут. У моєму будинку. Коли бажаєш, то сам біжи до них».
«Він був такий люб’язний, що завітав, а ти ніби крижана брила».
«Базікало. Все життя навколо мене самі тарахтії. Досить!».
«Їй стало ще гірше, тату? То дайте їй спокій, хай трішки повариться у своєму соку, — запропонувала Ненсі. — Не марнуйте собі життя. Це психологічне, можливо, все зайшло надто далеко, і вже не зарадити».
Тож він полишив її саму на себе. І вона тепер, знай, мовчки лежала собі в ліжку й часом навіть не підводилася приготувати їжу. Не картала більше його за кинуту де заманеться кавову чашку, винесене сміття чи поставлену не на місце швабру. Того літа птахи геть знахабніли й безперешкодно подзьобали всі груші.
Вона була сита гіркотою по саму зав’язку: щодня ті самі сварки тільки в інший спосіб, але кожна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.