Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Поглянь-но! Це у них у буклеті. Гурток читання. Збираються двічі на тиждень».

«Угу», — буркнула вона, демонструючи, що не слухає.

«Гурток читання. Вони читають твого улюбленого Чехова і Переца. Там, у «Гавані» живуть культурні люди. Тобі сподобається».

«Сподобається? — ніби спробувала вона слово на смак. — Тепер, коли це тобі хочеться, ти знайшов для мене гурток читання. А сорок років тому, коли наші діти були ще малюками, і такий гурток існував, ти хоч би раз залишився з ними вдома, щоб я могла туди піти? Хоч би один-єдиний раз? Ні, то був чудовий вишкіл. І мені вже ніхто не потрібен, щоб подобалось. Ніхто! — її голос затремтів. — Це тобі там потрібні інші. Мене вже нудить від того, що навколо тебе завжди інші. А ти як блазень, кривляка, ганчірка, підспівувач, витівник виконуєш усе, що вони забажають».

Тепер він зробив телевізор гучніше, щоб її не чути.

Павутиння старого шраму розірвалося, та рана знов ожила. Чехов, авжеж. Вона прохолодно пригадала ту молоду дружину, яка посеред ночі, поки годувала немовля або тримала іншу дитину на колінах, боролася зі сном, щоб трішки почитати, бо іншої нагоди не було. І ніби знову відчула холод вуличного повітря на його щоці, коли він, повернувшись пізно з чергових зборів, міг знайти її за читанням і, збуджений та розпашілий, вдихаючи запах її шкіри, умовляв її: «Я вкладу дитину, а ти кидай книжку, досить читати, досить». Найоблудніше з усього було це «кидай книжку, досить читати». Чехов, авжеж!

«Ти про гроші? — урвала його вона. — Хіба ми станемо біднішими, ніж ми є? І хіба в Америці хтось помирає від голоду?»

А що він далі тиснув:

«Відчепись від мене зі своїми грошима. Чи нам колись їх вистачало? Сім малюків на руках, а мені кожен цент доводилося випрошувати, і часом, якщо пам’ятаєш, у кишені взагалі вітер гуляв. Я завжди мусила ладнати справи. Тепер твоя черга. Спробуй це на власній шкурі».

Минулі приниження і страхи тих років, коли їй доводилося все ладнати, ніби прокинулись і змусили її пережити їх знову. Потреби дітей; а от обличчя крамаря чи дружини цього торговця, в яких доводилося просити в борг, хоч як не було соромно; блукання по околицях у пошуках чогось без шеляга в кишені; наближення навчального року і відчайдушні спроби щось ще перешити дітям зі старого; або суп з кісток, випрошених однієї зими «для собаки»…

Баста. Дітей з ними більше немає. Тепер хай він сушить собі голову, як їм далі жити. Вона ні на що не проміняє своє усамітнення. Її більше ніколи не примусять скакати, як хто скаже.

Саме у самотності вона здобула бажаний мир.

Так, спокій, бо порожній будинок перестав бути ворогом, вимагаючи прибирання — не те, що в ті дні, коли це був простір, у якому жила її родина і який здавався їй ворожим: постійний догляд, бруд, сміття, безлад, усе це вимагало від неї постійної боротьби, — ворогом, на якого вона виливала всю гіркоту своєї поразки.

Кілька старих книжок, які вона неодноразово перечитувала і знала напам’ять; малюнки для роздумів (збільшувальні лінзи накладаються на важкі окуляри). Або ж, якщо забажає, і його немає вдома, програвач — коли вона робить звук дуже гучним, то може, хоч і з напруженням, чути стрункі звуки, що передають боротьбу.

За вікном сад, що годує. Треба відганяти птахів від грушевих дерев, а коли груші дозрівають і важчають, та сама лихоманкова праця, все треба законсервувати, щоб жодна груша не пропала.

Ну, і її єдиний соціальний обов’язок (на обіди та зібрання вона не згоджувалась) — їй приносили коробки зі старим одягом, і вона досвідченим оком, бо стільки доводилося вишукувати те, що ще можна носити, серед зношених речей, розглядала і відбирала (знову начепивши збільшувальні лінзи на важкі окуляри), — що на дрантя, а що у смітник, що треба полагодити, що почистити, а що можна відразу відсилати.

Здатною принаймні тут жити й не скакати, як хто скаже, такою зробило її життя, відмовляючи в одному, прибираючи інше, усамітнюючи, забираючи по одному всіх дітей, позбавляючи слуху, послаблюючи зір і, зрештою, даруючи їй самотність.

У ній вона здобула бажаний мир.

А він тепер його порушує, постійно теревенячи: «Продамо будинок і переїдемо до “Тихої гавані”. (Ти знай собі сидиш сиднем, так само там зможеш це робити.) Він її саму перетворив у поле битви, витягаючи старі образи. (Увімкни свій апарат, я говорю.) Вона затято опиралася, тож, кинувши улещувати, переконувати та заманювати, він не приховував роздратованості.

Відтоді кожна розмова закінчувалась сваркою.

«Так чи так, я продам будинок, — накинувся він на неї одного вечора. — Виставляю його на продаж. І знайду спосіб, щоб ти підписала документи».

Як завжди вечорами, коли він залишався вдома, телевізор репетував щосили, але вона чула тільки шум. І не могла збагнути, чи цей рейвах у неї в душі, чи йде ззовні. Клац! — вимкнула вона звук.

«Привиди, — зашепотіла вона йому, тицькаючи в екран, — поглянь, це лише привиди — І далі із зойком: Ти сказав, хочеш продати будинок? Сюди очі, а не туди. Я не привид. Без моєї згоди не продаси».

«Не чіпай телевізор. Я дивлюсь».

«Ти ніби Пол чи Джинні, як чотирирічна дитина. Витріщаєшся на привидів. Ти не продаси цей будинок».

«Продам. І ми переїдемо до “Тихої гавані”. Там телевізора не буде, коли не забажаєш. Я ж зможу його дивитися в загальній залі. А ти замикайся собі в кімнаті й спливай жовчю — хіба хтось захоче це чути?».

«Ні, не продаси!» — просичала вона.

«Привиди в телевізорі. Ти ба, місіс Просвіта! Місіс Культура! Цілий світ заходить до тебе в дім, а ти кажеш, це привиди. Люди, яких не зустрінеш, хоч би тисячу життів прожила. Справжні дива! Коли тобі було чотири роки, як Полу чи Джинні, чи ти щось знала про індійські танці, чи про алігаторів, чи про те, як малазійці використовують