Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

штату Небраска, і Тіллі Олсен, яка успадкувала ліві погляди своїх батьків, у молоді роки брала участь в організації робітничого руху на Середньому Заході. На початку 1930-х років переїхала до штату Каліфорнія, де, продовжуючи активно займатися політичною діяльністю, почала писати роман «Йоннондіо» (Yonnondio) (надрукований лише 1974 року). Після одруження мусила тяжко працювати на різних роботах, щоб утримувати сім’ю. Тільки наприкінці 1950-х виграла стипендію Стенфордського університету, що дозволило їй відновити свою літературну діяльність. Протягом наступних кількох років завершила свою першу збірку оповідань, назву якій дало опубліковане на рік раніше оповідання «Загадай мені загадку» (Tell Me a Riddle) (1961), відзначене премією О’Генрі. Авторці було майже 50 років, коли вона отримала визнання критиків за це оповідання. Надалі Олсен отримувала стипендії від Фонду Редкліфа, Національного фонду мистецтв, Колонії Макдавела, викладала в Амгерстському коледжі, Массачусетському технологічному університеті, Стенфордському університеті. Її феміністичний вплив, і як письменниці, і як вчителя, був значним. Серед книг варто зазначити «Йоннондіо: з тридцятих» (Yonnondio: From the Thirties), про феміністичний робочий клас, яку Олсен почала у 1930-му році і не могла закінчити впродовж 40 років, та книгу «Мовчання» (Silences), нехудожній твір про труднощі письменників, які були змушені «мовчати» через різні скрути (політичні, економічні або ж гендерного характеру) свого життя.

Загадай мені загадку

1

Вони були пошлюблені сорок сім років. Як далеко в минуле сягало незгідливе, вузлувате коріння їхньої незгоди, ніхто вже й не скаже, але тільки зараз, коли потреба піклуватися про інших їх більше не об’єднувала, воно набрякло й вийшло назовні, розкололо ґрунт між ними й приголомшило навіть дітей, які давно вже виросли.

«Чому зараз, саме зараз?» — нарікала Ханна.

«Ніби їм цього всього не вистачило, поки ми зростали», — зауважив Пол.

«Бідна Ма. Бідний татусик. Їм так боляче, — докинула Віві. — Усе життя вони перебивалися, хоча б на старість заслужили трохи щастя».

«Треба їх помирити, — запропонував Семмі. — Пояснити, що в їхньому віці не варто сваритися, розумніше знайти спільну мову».

Ленні ж написав Кларі: «Що може розділити людей, які так багато прожили разом?».

Дещо суто матеріальне.

Викривлені артритом руки й праця, яку він надибував від випадка до випадка. Все життя у злиднях, сил бракувало далі триматися. Тож він не міг, ніяк не міг позбутися цього бажання: скинути тягар відповідальності й покласти край постійній проблемі, де роздобути гроші; стати вільним, безтурботним, коли успішність вимірюється не заощадженнями, дати вихід тій енергії, яка ще жевріла у ньому.

І така можливість була. Якби вони продали будинок, то могли б за отримані гроші поселитися в «Тихій гавані», кооперативному будинку для людей літнього віку. Щасливе життя в товаристві, в якому він займав певне місце — хіба не він допоміг усе організувати, знайти кошти, сам став членом правління?

А вона — і думати про це не бажає.

«Навіщо нам усе це? — вивищив він голос, щоб перекричати дзижчання пилотяга, при її стишеному слуховому апараті. — П’ять кімнат (відсуває диван, щоб вона могла дістатися кутка), меблі (вирівнює край килима), ця підлога, ці речі — тільки й роби, що працюй. Ну, скажи, навіщо це нам потрібно?» — його тішило, що він може кричати.

«Бо я звикла».

«A-а, звикла. То от у чім справа, місіс Малослівна? Як звикла, так і відвикнеш!».

«Вже понавідвикалася достатньо від багато чого… Замало тобі слів? — вона вимкнула пилотяг, щоб чути свою відповідь. — Так от, дуже скоро нам знадобиться лише маленький ящик, без вікон, без меблів, ніякої тобі роботи, хіба що для черви. Тому зараз я хочу мати простір… А будеш так дерти горло і сваритись, той ящик знадобиться тобі ще швидше… Ну ти глянь, знову! — вакуумний мішок скреготнув, надувся до половини й в’яло повиснув. — Полагодь, зрештою, це, щоб воно працювало. І поквапся, а то тобі знову зателефонують і з’являться куди важливіші справи».

Він копирсається у двигуні й це його дратує. Навіщо лагодити? Чи воно того варте? А якщо не вдасться полагодити, доведеться знову сушити мозок, де взяти гроші на ремонт? А от у «Тихій гавані» до тебе в кімнату чи у котедж приходять зі своєю технікою, прибирають, а ти тим часом можеш іти собі рибалити, грати в карти чи жартувати, гріючись на сонечку, а не намагатися вузлуватими пальцями відлагодити пилотяг.

Улесливо на кухні, над посудом:

«Хоч раз у житті порозкошуєш, коли все за тебе робитимуть інші, ніби ти королева якась».

«Я ніколи не любила королев».

«Ні тобі посуду, ні сміття, ні рушників для витирання. Не треба перейматися, що купити, що на стіл приготувати».

«Відповідальність починається у снах».

«А що ж залишається — у стелю дивитись? Краще сідати за свій стіл, коли хочеться, готувати та їсти те, що хочеться».

«Вони там куплять усе, що попросиш, і приготують так, як тобі заманеться. Ти ж бо сама завжди казала: краще б люди народжувалися без ротів та шлунків, не потрібно було б перейматися проблемами, де взяти гроші, щоб купити продукти, речі, полагодити, приготувати, помити, почистити».

«Як спритно ти переінакшив мої слова. Я таке казала, тому що крутилася, як заведена, вісімнадцять годин на день. А ти й морквини жодного разу не почистив, не знав, де той кухонний рушник. А тепер — тобі й мені — що треба? Досить і оселедця з банки. Але тоді, коли я хочу, і щоб нікого не турбувати». — І вона вимкнула геть слуховий апарат, щоб його більше не чути.

А що він сам не знав спокою, знову і знову повертаючись до питання про гроші — як мені тепер платити? — знімаючи зимові рами (там це роблять вони); трясучись у трамваї по справах (там не треба було б кудись пхатися заради нікчемних дрібниць); витримуючи поблажливих родичів, які щойно повернулися з Флориди (у «Тихій гавані» важливо, хто ти є, а не який у тебе гаман), то не давав спокою і