Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Чому ти не повідомила мені? Адже…» Він замовчав. Вона теж трохи помовчала.

«Я втратила все. Але якась гордість все ж таки залишилася».

«Ходімо кудись, де тихіше — все одно куди. Це найщасливіший день у моєму житті!».

«Це ж вечір…».

«Тоді найщасливіший вечір! Майже так… немовби Месія прийшов, немовби мертвий воскрес!».

«Куди ти хочеш піти? Ну гаразд, ходімо».

Марголін узяв її під руку й одразу відчув давно забуте тремтіння юнацького бажання. Він увів її подалі від інших гостей, побоюючись, що може загубити її в натовпі або хтось втрутиться й зіпсує його щастя. Все повернулося в одну мить: зніяковілість, збудження, радість. Він прагнув забрати її звідси, усамітнитися десь із нею. Залишивши залу, вони піднялися сходами нагору, до молитовні, де мала відбутися шлюбна церемонія. Двері були відчинені. Всередині на підвищенні був традиційний балдахін. Стояли приготовлені для церемонії пляшка вина та срібний келих. Молитовню із порожніми лавками та лише одним мерехтливим світильником заповнювали тіні. Музика, така оглушлива внизу, тут звучала тихо й віддалено. На порозі вони обоє трохи завагалися. Марголін указав на хупу:

«Ми могли б стояти там».

«Так».

«Розкажи мені про себе. Де ти тепер? Що робиш?».

«Це не так легко розповісти».

«Ти сама? Чи з кимось зв’язана?».

«Зв’язана? Ні».

«Ти ніколи не намагалася дати мені знати про себе?» — спитав він. Вона не відповіла.

Дивлячись на неї, він відчував, що кохання повернулося до нього з усією силою. Він уже зараз тремтів при думці, що невдовзі їм доведеться попрощатися. Його переповнювали збуджені почуття та сподівання юності. Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але будь-якої миті хтось міг зайти до молитовні. Він стояв поруч із нею, присоромлений тим, що одружився з іншою, що особисто не перевірив звістки про її смерть. «Як я міг придушити все це кохання? Як я міг погодитися на життя без неї? І що тепер буде з Гретль? Я віддам їй усе, до останнього цента». Він кинув погляд у бік сходів — чи не починають гості підніматися нагору. Йому раптом спало на думку, що за єврейським законом він не одружений, бо в них із Гретль була лише цивільна церемонія. Він подивився на Рейзл.

«За єврейським законом я холостяк».

«Справді?».

«Згідно з єврейським законом, я можу піднятися з тобою туди й одружитися з тобою».

Вона, здавалося, розмірковувала над сенсом його слів.

«Так, розумію…».

«За єврейським законом, мені навіть не потрібна обручка. Можна одружитися за допомогою монетки».

«У тебе є монетка?».

Марголін поліз у верхню кишеню, але гаманця там не було. Він пошукав в інших кишенях. «Мене обікрали? — здивувався він. — Але як? Я весь час сидів у таксі. Хіба тут, на весіллі, хтось міг мене обікрасти?». Він був не так засмучений, як здивований. Затинаючись, Марголін промовив:

«Дивно, але в мене немає грошей».

«Обійдемося без них».

«Але як я дістануся додому?».

«Навіщо їхати додому?» — відповіла вона питанням на питання. Вона посміхалася тією своєю знайомою таємничою посмішкою. Він узяв її за руку й пильно подивився на неї. Раптом йому спало на думку, що це, можливо, не його Рейзл. Вона надто молода. Може, це її донька грає з ним, глузує з нього? «Господи, я геть заплутався!» — подумав Марголін. Він стояв спантеличений, намагаючись розплутати ці роки. З її обличчя неможливо було визначити вік. Очі були глибокі, темні, меланхолійні. Вона теж здавалася збентеженою, немовби теж відчула якусь суперечність. Все це помилка, сказав собі Марголін. Але в чому саме помилка? І що сталося з гаманцем? Може, він забув його в таксі, розплатившись із водієм? Він спробував пригадати, скільки готівки в нього там було, але не міг. «Мабуть, забагато випив. Ці люди мене впоїли — до нестями!». Він довго стояв мовчки, занурившись у стан якогось сну, глибшого за наркотичний транс. Раптом йому згадалася траспортна пригода, свідком якої він став на Істерн-Парквей. У голові виникла моторошна підозра: може, він був не просто свідком? Може, він сам був жертвою цієї аварії? Марголін став обстежувати себе — так, ніби був одним зі своїх пацієнтів. Він не виявив жодних ознак пульсу чи дихання. І відчував себе дивно спустошеним, немовби йому бракувало якогось фізичного виміру. Відчуття ваги, напруження м’язів у кінцівках, біль, що ховався в кістках — все кудись зникло. «Не може бути, не може бути», шепотів він. Хіба можна померти, не усвідомлюючи цього? І що робитиме Гретль? Він бовкнув:

«Ти не та Рейзл».

«Невже? А хто ж я тоді?».

«Хіба що ми обоє мертві».

«Про що ти?».

«Рейзл застрелили».

«Застрелили? Хто тобі це сказав?».

Вона здавалася водночас наляканою й збентеженою. Мовчки схилила голову, як людина, вражена поганою звісткою. Доктор Марголін продовжував розмірковувати. Очевидно, Рейзл не усвідомлювала свого стану. Він чув про таку стадію — як вона називається? «Перебування у присмерковому світі». Але смерть не може бути такою простою. А таке життя — гірше за забуття. Він нахилився й прошепотів їй на вухо: «Яка різниця? Поки ми разом… Я чекав на це всі ці роки. Де ти була?».

Вона не відповіла, а він більше не питав. Він озирнувся. Порожня зала була тепер повна, всі місця зайняті. Над присутніми запанувала церемонійна тиша. Тихо грала музика. Кантор речитативом проспівав благословення. Розміреними кроками Абрагам Мехелес повів свою доньку проходом.

Переклад Наталі Комарової

Тіллі Олсен

(1912–2007)

Тіллі Олсен, справжнє ім’я Тіллі Лернер, народилася в Омасі, штат Небраска, в сім’ї єврейських емігрантів, які виїхали з Росії після революції 1905 року. Її батько був секретарем Соціалістичної партії