Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Йоселе Будник? Він давно помер. Ви, мабуть, маєте на увазі Єкеле Будника. У нього крамниця делікатесів прямо тут, у Браунсвілі. Він одружений на вдові, її перший чоловік розбагатів на нерухомості».

«Лехаїм, докторе! Лехаїм, Шлойме-Довиде! Ти не ображаєшся, що я тебе називаю Шлойме-Довид? Для мене ти той самий Шлойме-Довид, маленький хлопчик з білявими пейсами, що читав напам’ять цілий трактат із Талмуду. Ти ж пам’ятаєш? Це ніби лише вчора було. Твій батько, хай він покоїться з миром, аж світився від гордості…».

«Твій брат Хаїм? Твій дядько Ойзер? Вони всіх убили, всіх. Взяли й винищили цілий народ з німецькою вправністю: gleichgeschaltet[30]!».

«Ви ще не бачили наречену? Гарненька, як картинка, але надто нафарбована. Уявіть — онука ребе Тодроса з Радзина! Її дідусь носив зазвичай дві ярмулки — одну спереду, іншу ззаду».

«Бачите оту молоду жінку в жовтому, що танцює? Це сестра Риви, їхнім батьком був Мойше, свічник. Де сама Рива? Там, де знайшли свій кінець і всі інші, — в Освенцимі. Ми самі ледь урятувалися. Всі ми насправді мертві, якщо можна так сказати. Нас ліквідували, винищили. Навіть у тих, що вижили, в душі смерть. Але це весілля, треба бути бадьорими».

«Лехаїм, Шлойме-Довиде! Радий тебе вітати! Маєш сина чи доньку, щоб їх одружити? Ні? Ну, це й на краще. Який сенс мати дітей, якщо люди такі вбивці?».

Час уже було починати церемонію, але на когось ще чекали. Кого бракувало — рабина, кантора чи когось із сватів — схоже, ніхто не міг сказати. Абрагам Мехелес, батько нареченої, метушився, супився, махав рукою, щось комусь шепотів на вухо. У взятому напрокат смокінгу він виглядав дивно. Терешполянська свекруха сперечалася з одним із фотографів. Музики грали без упину. Гриміли барабани, гарчали контрабаси, волав саксофон. Танці стали жвавішими, нестримнішими, до них долучалося дедалі більше людей. Молоді люди тупали із такою силою, що, здавалося, ось-ось проломлять підлогу танцмайданчика. Маленькі хлопчики стрибали навколо, немов козенята, а дівчатка кружляли до нестями. Чимало чоловіків були вже напідпитку. Вони куражилися, реготали, цілували чужих жінок. Був такий гармидер, що Соломон Марголін уже не розумів, що йому кажуть, і просто кивав у відповідь. Деякі гості чіплялися до нього, тягнули в усі боки, знайомили з новими й новими сенцимінцями й терешполянами. Якась матрона з бородавками на носі показувала на нього пальцем, витирала очі, називала його Шлоймеле. Соломон Марголін поцікавився, хто це, і хтось йому сказав. Але імена розчинялися в цій метушні. Він знову й знову чув ті самі слова: помер, застрелений, спалений. Якийсь чоловік із Терешполя спробував відвести його вбік, але на нього нагримали кілька сенцимінців, назвавши чужинцем, якому тут не місце. Прибув один з останніх гостей — візник і коновод із Сенциміна, який у Нью-Йорку став мільйонером. Його дружина та діти загинули, але він мав уже нову дружину. Ця жінка, увішана діамантами, походжала в глибоко декольтованій сукні, яка залишала спину, вкриту плямами, голою аж до талії. Голос у неї був сиплий. «Звідки вона? Хто вона така?» — «Та вже точно не свята. Її перший чоловік був пройдисвіт, розбагатів, а потім окочурився. Від чого? Від раку. Де? В шлунку. Спочатку тобі нема чого їсти, а потім нема чим їсти. Отак і виходить, що працюєш на другого чоловіка». — «Що таке життя, зрештою? Танок на могилі». — «Так, але допоки ти в грі, доводиться дотримуватися правил». — «Докторе Марголін, чому ви не танцюєте? Ви ж тут не серед чужих. Ми всі з одного пороху. Там ви не були доктором. Ви були лише Шлойме-Довидом, сином учителя Талмуду. Ви й не стямитесь, як ми всі лежатимемо рядком».

Марголін не пам’ятав, щоб пив щось, але все одно відчував якесь запаморочення: зала в тумані крутилася, як карусель, підлога ходила ходором. Ставши в кутку, він спостерігав за танцями. Які різні вирази обличчя у танцюючих, скільки комбінацій і змін людської сутності зібрав тут Творець… Кожне обличчя розповідало власну історію. Вони танцювали разом, ці люди, але в кожного була своя філософія, свій метод. Якийсь чоловік схопив Марголіна, і на кілька хвилин він теж опинився у цьому шаленому танцювальному вирі. Потім, вирвавшись звідти, став окремо. Хто ця жінка? Він помітив, що не зрушує очей з її знайомої фігури. Він знає її! Вона кивнула йому. Він стояв збентежений. Жінка здавалася ні молодою, ні старою. Звідки він міг її знати — це вузьке обличчя, ці темні очі, цей дівчачий сміх? Її волосся було зачесане на старовинний лад, із довгими косами, обернутими навколо голови, як вінок. Вона відзначалася якоюсь сенцимінською грацією, про яку Марголін давно забув. І ці очі… Він був закоханий колись у ці очі й кохав їх усе своє життя. Він трохи посміхнувся їй, і жінка теж відповіла посмішкою. На щоках у неї були ямочки. Вона теж здавалася здивованою. Марголін, усвідомлюючи, що починає червоніти, як хлопчисько, підійшов до неї.

«Я знаю вас, але ж ви не з Сенциміна?».

«Ні, з Сенциміна».

Він чув цей голос колись. Він був закоханий у цей голос.

«З Сенциміна? Хто ж ви тоді?».

Її губи затремтіли.

«Ви мене вже забули?».

«Минуло багато часу, як я залишив Сенцимін».

«Ви часто бували у мого батька».

«А хто ваш батько?».

«Мелех, годинникар».

Доктор Марголін здригнувся.

«Я або з’їхав з глузду, або в мене галюцинації».

«Чому ви так кажете?».

«Бо Рейзл померла».

«Я Рейзл».

«Ти — Рейзл? Тут? О господи, якщо це так — тоді можливо все! Коли ти приїхала до Нью-Йорка?».

«Нещодавно».

«Звідки?».

«Звідти».

«Але мені всі казали, що ви всі загинули».

«Батько, мати, брат Гершль…».

«Але ж ти була одружена!».

«Була».

«Якщо все це правда, тоді все можливо!» — повторив доктор Марголін, все ще приголомшений цією неймовірною подією. Може, хтось навмисно вводив його в оману? Але навіщо? Він усвідомлював, що десь сталася помилка, але