Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Нью-Йорку нерідко відчував, що може зійти за англосакса. Він був високим, білявим, блакитнооким. Його волосся порідшало, трохи посивіло, але він примудрявся якось маскувати ці ознаки старіння. Він трохи горбився, але в компанії миттєво випростував спину. Колись у Німеччині він носив монокль, і хоч у Нью-Йорку це було б занадто претенційно, в його погляді й досі зберігалася європейська суворість. Марголін мав свої принципи. Він ніколи не порушував клятву Гіппократа. Зі своїми пацієнтами він поводився надзвичайно шанобливо, уникаючи будь-якого професійного жаргону, й відмовився від багатьох дружніх стосунків, що тхнули кар’єризмом. На думку Гретль, його почуття честі межувало із манією.

Автівка доктора Марголіна (не кадилак, як у більшості його колег) стояла в гаражі, але він вирішив їхати на таксі: він погано знав Бруклін, а через рясний снігопад кермувати самому було ризиковано. Марголін підняв руку, й одразу біля тротуару зупинилося таксі. Він побоювався, що водій відмовиться їхати так далеко, але той клацнув лічильником без жодного слова. Доктор Марголін вдивлявся в зимовий недільний вечір через замерзле вікно, але там не було на що дивитися. За вікном тягнулися нью-йоркські вулиці — мокрі, брудні, непроглядно темні. За хвилину доктор Марголін відкинувся назад, заплющив очі й занурився у власне тепло. Пунктом його призначення було весілля. Хіба світ не мчав, як це таксі, кудись у невідомість, до якогось космічного пункту призначення? Може, до якогось космічного Браунсвіля, космічного весілля? Так. Але навіщо Бог (чи як там його називати) створив Гітлера, Сталіна? Навіщо йому світові війни? Навіщо серцеві напади, рак? Доктор Марголін витяг цигарку й машинально її запалив. Про що думали його власні побожні дядьки, коли викопували собі могили? Про можливість безсмертя? Про існування такої речі, як душа? Всі аргументи за чи проти не вартували дрібки пилу.

Таксі повернуло на міст через Іст-Ривер, і доктору Марголіну вперше стало видно небо. Воно низько нависало, важке, червоне, як розплавлений метал. А вище небосхил заливало сліпуче фіолетове світло. Сніг тихо сіявся на землю, наповнюючи світ зимовим спокоєм так само, як і колись — сорок років тому, тисячу років тому, а може, й мільйон років тому. Під Іст-Ривер немов запалали вогняні стовпи, а по її поверхні, по чорних, зубчастих, як скелі, хвилях буксир тягнув вервечку барж, навантажених автівками. Спереду в таксі було відчинено вікно й крижані пориви вітру вривалися всередину разом із запахом бензину та моря. А якщо погода залишиться такою назавжди? Хто тоді зможе уявити собі літній день, місячну ніч, весну? Які взагалі межі людської уяви?

На Істерн-Парквей таксі раптом різко, з вищанням загальмувало й зупинилося. Схоже, щось сталося на дорозі. Пронизливо лунала сирена поліцейської машини, із завиванням під’їхала «швидка допомога». Доктор Марголін заплющив очі. Ще одна жертва. Хтось зробив неправильний поворот, і всі його плани на життя перетворилися на ніщо.

За деякий час таксі рушило далі. Тепер Соломон Марголін їхав вулицями, яких раніше ніколи не бачив. Це був Нью-Йорк, але це цілком могли бути Чикаго або Клівленд. Вони їхали індустріальним районом із заводськими будівлями, складами вугілля, лісу, металобрухту. Напрочуд чорні негри тинялися тротуарами, дивлячись перед собою великими темними очима, сповненими похмурого відчаю. Зрідка дорогою траплялися бари, і в людях, які сиділи там біля стійок, було щось нетутешнє, немовби вони відбували тут покарання за гріхи, скоєні в іншій інкарнації.

Коли Соломон Марголін став уже підозрювати, що таксист, який весь час уперто мовчав, заблукав або ж навмисно везе його кудись не туди, таксі раптом в’їхало в густонаселений квартал. Вони проїхали повз синагогу, похоронне бюро, а далі було видно весільну залу, яскраво освітлену, з неоновою вивіскою івритом і зіркою Давида. Доктор Марголін дав таксистові долар на чай, і той взяв його, не вимовивши ані слова.

Марголін увійшов до вестибюля, й одразу його огорнула тепла, звична сенцимінська атмосфера. Всі обличчя здавалися знайомими, хоч він і не розрізняв окремих людей. Залишивши капелюха та пальто в гардеробі, Марголін вдягнув ярмулку й увійшов до зали. Вона була заповнена людьми та музикою, столи вгиналися від їжі, бар був заставлений пляшками. Музиканти грали якийсь ізраїльський марш — суміш американського джазу зі східними мотивами. Танцювали чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, чоловіки з жінками. Марголін бачив і чорні ярмулки, і білі ярмулки, і непокриті голови. Гості все прибували, проштовхуючись крізь натовп, — дехто ще в капелюсі й пальті плямкав закусками й пив шнапс. Зала була заповнена тупотінням, вигуками, сміхом, оплесками. Сліпучо спалахували магнієві лампи фотографів. Ніби нізвідки з’явилася наречена, швидко замітаючи підлогу своїм шлейфом у супроводі почту подружок.

Доктор Марголін знав усіх і водночас не знав нікого. Люди розмовляли із ним, посміхалися, кланялися й махали, й він відповідав кожному посмішкою, кивком або поклоном. Поступово відступали всі його тривоги, вся пригніченість. Він майже сп’янів від суміші ароматів: квітів, квашеної капусти, часнику, парфумів, гірчиці й того невимовного запаху, що притаманний лише сенцимінцям.

«Вітаю, докторе!», «Вітаю, Шлойме-Довид, ти мене не впізнаєш, га? Дивіться, він забув!». Несподівані зустрічі, висловлення жалю, спогади про давнє минуле… «Та ми ж були сусідами, хіба ні? Ти ж завжди заходив до нас за газетою на їдиші!». Хтось уже цілував його — погано виголена фізіономія, з рота тхне віскі та гнилими зубами. Якась жінка так реготала, що в неї з вуха випала сережка. Марголін намагався підібрати її, але її вже розтоптали.

«Гей, ви мене не впізнаєте? Придивіться! Це ж я, син Хаї Бейле!».

«Чому ви нічого не їсте?».

«Чому ви нічого не п’єте? Ідіть сюди. Візьміть келих. Що ви хочете? Віскі? Бренді? Коньяк? Скотч? Із содовою? З кока-колою? Скуштуйте, він добрий. Навіщо ж він тут стоїть? Якщо ми вже тут, треба отримувати задоволення».

«Батько? Його вбили. Їх усіх вбили. Я єдиний залишився з усієї родини».

«Бериш, син Фейвіша? Помер від голоду в Росії — вони вислали його до Казахстану. Його дружина? В Ізраїлі. Вийшла за литовця».

«Сореле? Її розстріляли. Разом із дітьми».

«Єнтль? Тут, на весіллі. Вона щойно тут стояла. Он вона, танцює із тим високим хлопцем».

«Абрам Зільберштейн? Його спалили в синагозі разом із двадцятьма іншими. Лише купа вугілля залишилася, вугілля та попелу».