Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Зазвичай у неділю вони із дружиною прогулювалися після сніданку в Центральному парку або — за сприятливої погоди — вирушали до Палісейдс. Але сьогодні Соломон Марголін не поспішав залишати ліжко. Він вже давно припинив виконувати свої обов’язки в Сенцимінському товаристві; містечко Сенцимін тим часом було зруйновано, а його родину там закатували, спалили, отруїли газом. Багато сенцимінців вижили і згодом із таборів переїхали до Америки, але більшість із них були молодими людьми, яких він, Соломон, не знав у тій колишній країні. Сьогодні ввечері всі вони будуть там: сенцимінці з боку нареченої і терешполяни з боку нареченого. Він уже знав, як вони будуть йому надокучати, дорікати за відлюдність і натякати на його снобізм. Вони звертатимуться до нього фамільярно, плескатимуть по спині, тягтимуть танцювати. Що ж, все одно на весілля Сильвії поїхати треба. Подарунок він уже надіслав.

Зажеврів день, сірий і похмурий, як сутінки. Всю ніч падав густий сніг. Соломон Марголін сподівався надолужити ті години сну, якими йому доведеться сьогодні пожертвувати, але, на жаль, прокинувся навіть раніше, ніж зазвичай. Нарешті він встав. Ретельно поголився перед дзеркалом у ванній кімнаті, а також підстриг сиве волосся на скронях. Сьогодні йому, як ніколи, кинувся в око його вік: мішки під очима, обличчя в зморшках. Це обличчя явно свідчило про втому. Ніс здавався довшим і гострішим, ніж завжди; обабіч рота пролягли глибокі складки.

Після сніданку він розтягнувся на дивані у вітальні. Звідси йому було видно Гретль, яка прасувала на кухні, — білява, змарніла, вже немолода. На ній була коротка нижня спідниця, й виднілися мускулясті, як у танцівниці, литки. Гретль була медсестрою в берлінському шпиталі, де він працював. Один із її братів, нацист, помер від тифу в російському таборі для військовополонених, іншого, комуніста, застрелили нацисти. Старий батько доживав свого віку у другої доньки, в Гамбурзі, і Гретль регулярно надсилала йому гроші. Сама вона в Нью-Йорку стала майже єврейкою: завела єврейських подруг, вступила до Хадасси[25], навчилася готувати єврейські страви. Вона навіть зітхала по-єврейськи і весь час побивалася над вчиненою нацистами катастрофою. Вона мала своє місце на кладовищі, що чекало на неї поруч із його місцем в тій частині цвинтаря, яку зарезервували для себе сенцимінці.

Доктор Марголін позіхнув, узяв цигарку з попільнички на кавовому столику й став думати про себе. Його життя склалося нібито добре, він міг вважатися успішною людиною: мав кабінет на Вест-Енд-авеню й заможних пацієнтів, колеги поважали його, він був помітною фігурою в єврейських колах Нью-Йорка. Чого ще бажати хлопчині з Сенциміна, самоукові, синові бідного вчителя Талмуду? Із себе він був чоловіком високим, досить привабливим і завжди знаходив підхід до жінок. Він і досі до них залицявся — активніше, ніж йому личило в його віці та з його тиском. Але в глибині душі Соломон Марголін завжди відчував себе невдахою. В дитинстві він вважався вундеркіндом, бо переповідав напам’ять довгі уривки з Біблії і самостійно вивчав Талмуд і коментарі до нього. Коли йому виповнилося одинадцять, його відрядили на респонси[26] до тарнівського рабина, який у своїх відповідях називав його «чудовим і блискучим». Підлітком він став фахівцем із «Путівника заблукалих[27]» і «Кузарі[28]», сам навчився алгебрі та геометрії, в сімнадцять років спробував перекласти з латини на іврит «Етику» Спінози, не підозрюючи, що це вже зроблено. Всі вважали, що з нього вийде геній. Але він розтринькав свої таланти, кидаючись від однієї науки до іншої, і змарнував роки на вивчення мов і мандрівки різними країнами. Не пощастило йому і з єдиним великим коханням — Рейзл, донькою годинникаря Мелеха. Рейзл вийшла за іншого, а потім її застрелили нацисти. Все своє життя Соломон Марголін мучився вічними питаннями. Він і досі лежав ночами без сну, намагаючись розгадати таємниці життя. Він завжди страждав на іпохондрію, і страх смерті не залишав його навіть уві сні. Гітлерова м’ясорубка й винищення родини позбавили Соломона останньої надії на кращі часи й остаточно вбили віру в людство. Він став зі зневагою дивитися на матрон, що приходили до нього зі своїми нікчемними хворобами, тимчасом як мільйони людей вигадували жахливі способи вбивства один одного.

З кухні прийшла Гретль.

«Яку сорочку ти вдягнеш?».

Соломон Марголін мовчки дивився на дружину. На її долю теж випало чимало. Вона тихо страждала за своїх братів, навіть за нациста Ганса. Пройшла довгий шлях старіння, мучилася почуттям провини перед ним, Соломоном, бо стала сексуально фригідною. Зараз її обличчя палало й було вкрите бісерними краплинками поту. Марголін заробляв більш ніж достатньо, щоб оплачувати прислугу, але Гретль наполягла на тому, що виконуватиме всю домашню роботу сама, навіть прання. Це перетворилося в неї на манію. Щодня вона чистила духовку, безнастанно мила вікна їхньої квартири на шістнадцятому поверсі, до того ж без паска безпеки. Всі господині в їхньому будинку замовляли доставку продуктів, Гретль же сама тягала важкі пакунки з супермаркету. Вночі вона подеколи говорила речі, які здавалися Соломонові трохи божевільними. Вона й досі підозрювала його у фліртуванні з кожною пацієнткою, яку він лікував.

Зараз подружжя дивилося одне на одного з відтінком сухої іронії, відчуваючи ту стриманість, що є наслідком дуже великої близькості. Його завжди вражало, як змінилася її зовнішність. Всі риси ті самі, але щось у виразі обличчя стало іншим: кудись поділися її гордість, її оптимізм, її цікавість. Він буркнув:

«Яку сорочку? Та байдуже. Білу».

«Ти не збираєшся вдягати смокінг? Зажди, я принесу тобі вітаміни».

«Я не хочу вітаміни».

«Але ж ти сам кажеш, що вони тобі корисні».

«Дай мені спокій».

«Гаразд, це твоє здоров’я, не моє».

І вона повільно пішла з кімнати, вагаючись — немов чекала, що він щось згадає і покличе її.

Доктор Соломон Марголін востаннє подивився в дзеркало і вийшов з дому. Він почувався свіжішим після півгодинного пообіднього сну. Попри свій вік він усе ще прагнув справляти на людей враження своєю зовнішністю — навіть на сенцимінців. У нього були свої ілюзії: у Німеччині він пишався тим, що виглядав як юнкер[29], а в