Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик"

Навколо сигналили машини, лунали крики, десь різко пищали гальмівні колодки та розривався на завищених обертах мотор.

Сергій сидів за кермом свого автомобіля посеред траси й дивився згаслим поглядом. Він так різко зупинився в густому потоці автомобілів, що аварії не сталось лиш завдяки диву та феноменальній реакції водія, що рухався слідом.

Прізвище, що пролунало із радіоприймача - Зайцева, в першу мить ні про що не сказало йому, а коли з глибин пам’яті виринув спогад про фатальну аварію, що забрала в нього дружину, то рефлекси спрацювали раніше за мозок. Нога сама натиснула на гальмівну педаль.

Невже це та Зайцева, що забрала життя у Каті, і в Андрія - чоловіка Василини? Це та Зайцева, яка одним своїм вчинком зламала щонайменше долі чотирьох - його власне, Сергія, Аріни, матері - Сніжани Петрівни, та Василини, та понівечила ще більше?

Так. Вона. Диктор сказав:

«В жахливій пожежі, загинула Юлія Зайцева, що перебувала на своїй заміській віллі разом зі своїм нареченим. Свого часу він проходив свідком по справі, в якій Зайцеву звинувачували в нетверезому керуванні автомобілем, що спричинило загибель та поранення кількох людей, які стояли на зупинці. З часом справу перекваліфікували в нещасний випадок.

І ось нещасний випадок забрав з життя і саму Юлію Зайцеву…»

Нещасний випадок. Випадок. Всього лиш випадок. Знову нещасний випадок. Щось не так. Якась скалка муляла і колола Сергія, не давала йому погодитись з черговим нещасним випадком. Скалка ця свіжа, ось прямо вчорашня. Так Василина казала…

Відблиск синьо-червоних вогників в дзеркалі заднього вигляду вивів його з задумливості. Він виявив себе в самому центрі автораси, а водійські рефлекси побачивши поліцейські маяки увімкнули аварійку в машині.

У водійське скло постукали паличкою зі світловідбивачем. Опустив.

– Доброго дня, я інспектор… – далі було щось схоже на кирлкармуковичнкенко, – у вас все гаразд?

– Так, все добре, здалось що кермо не слухається, – бовкнув перше, що спало на думку, – тому я зупинився, переконався що на справді люфт є, але їхати далі можна безпечно. Дякую…

– Ви нічого не вживали сьогодні? Чи може вчора звечора – поліцейський схилився, вдаючи, що прислуховується, на справді ж намагався вловити запах

– Ну що, ви як можна?

– Пред'явіть, будь ласка, ваші документи, посвідчення, техпаспорт, страховку.

– Ось, – Сергій простягнув у відкрите віконце пластиковий файл з відповідними документами, – там ще моя візитівка, я на СТО працюю, і мені здається, що вашу ластівку було б не зайвим підлатати, тож заїздіть, допоможу в порядку спонсорської допомоги.

Погляд інспектора пом’якшав. Повернув документи.

– Насправді, в нас там не завадило б шарову змінити. Ви, Сергій Олександрович, таким займаєтесь?

– Звісно. В мене завтра вільна година о чотирнадцятій, тож я чекаю на вас.

Але. Де ми, а де оте завтра?

Сергій стояв біля могилки Каті та дивився на кучу опалого листя, що височіла за кілька метрів. Сьогодні рік. Рівно рік як не стало Каті. І майже два роки як він вперше її побачив в аудиторії університету. Два роки це так мало. Це так багато.

Куча листя нагадала про давно забуту схему нормального розподілення. Чи то з математики, чи з фізики шкільної програми, а можливо і з інструкції по ремонту автомобіля. Та звідки б не була ця картинка, коли на графіку крива лінія поступово підіймається догори, потім досягнувши піка симетрично спускається донизу контуром нагадуючи церковний дзвін, чомусь саме таким чином він бачив минулі два роки.

Життя лине спокійним горизонтальним напрямком, інститут, дім, навчання, ранок, вечір. Зустрічає Катю, спокійне життя скінчилось починаються хвилювання - крива поступово йде догори, бо хвилювання приємні. Перше побачення, обійми, поцілунки. Повертається додому мати, крива ще підіймається, весілля, одужання матері, фінансова стабільність, зранку радість, бо його чекає улюблена робота, ввечері радість, бо вдома улюблена родина. Крива досягла свого піка.

Гине Катя - крива донизу. Не вертикальною прямою, а поступово, бо спочатку намагався триматись за роботу. Потім сподівався жити заради матері. Потім спробував зануритись в нове сімейне життя. Все це якось сповільнювало емоційний спад. Але не зупиняло, бо нічого в нього не виходило по справжньому.

На роботі в СТО тримався, бо там можна не лицемірити, а днями працювати з залізом. Таксувати кинув. Кожен клієнт потребує спілкування, уваги. Сил на це немає. Щоправда, вдома не зізнався, тому частенько під привидом виклику, їхав колесити містом.

Заради матері теж жити не зумів. Не вистачило наснаги, аби опікуватись кимось. Матері дедалі ставало гірше, в нього дедалі зменшувалась здатність на співчуття. В дім, на стіни повернулись поручні, в’їхало інвалідне крісло, на якому що далі, то частіше стала пересуватись Сніжана Петрівна.

Сергію здавалось, що матір підтримує на цьому світі лише Аріна. Дівчина розуміла людей без слів. Вона відчувала чужий біль, сум, а надто відчувала Сніжинку. Єдина причина для нечастих (кривих через частковий параліч) посмішок у матері - це Аріна.

Василина жила в одній квартирі, проте не разом. Жили як партнери, вітаючись, прокинувшись вранці в одному ліжку та мовчки гортаючи сторінки в соціальних мережах ввечері.