Читати книгу - "Кров на твоїх руках. Книга 1, Мара Найт"

Містер Картнер мовчки підняв телефон і набрав номер поліції, коли він спілкувався, Роуз встигла зібрати всі документи, фото і докази в коробку. Вона старанно пакувала все, сподіваючись, що не забуде нічого важливого. У кожному предметі був потенційний ключ до розгадки того, хто стоїть за цією страшною справою. Вона не могла дозволити собі помилитися, тож все повинно було бути на місці. Коли коробка була готова, вона переконалась, що все впаковано і що нічого не загубиться.

Через півгодини на порозі з'явилась поліція. Спочатку вони уважно оглянули місце, де залишилась коробка, а потім почали опитувати Роуз і містера Картнера. Після кількох запитань, Роуз, все ще знервована, вирішила розповісти їм про ніч, коли вона побачила силует чоловіка за вікном у батьківському домі.

Містер Картнер, почувши це, відвів Роуз в інший кут кімнати. Його обличчя було серйозним, а голос — спокійним, але строгим.

— Чому ти мені не сказала про цього чоловіка? — запитав він, уважно дивлячись на Роуз.

Вона зніяковіла і опустила погляд. Вона не могла пояснити, чому не поділилася цією інформацією раніше. Її думки були переповнені. Всі ці події зливалися в одну страшну картину.

— Я не хотіла хвилювати тебе, — сказала вона тихо, відчуваючи провину.

Містер Картнер не сказав нічого, але його вираз обличчя був м'якший, коли він поклав руку на її плечі.

— Як студентка, ти повинна мені розповідати все, що здається підозрілим. — Його голос звучав заспокійливо, але й рішуче. — Якщо ти чогось боїшся, будь ласка, скажи. Ми в команді, Роуз.

Ці слова зробили її ще більш вразливою. Вона відчула, що його підтримка важлива, але водночас це ставило перед нею нові виклики. Чи могла вона дійсно довірити йому всі свої переживання, коли на кону стояло так багато?
Роуз подумала кілька секунд, і все ж вирішила відкритися. Може, це був саме той момент, коли потрібно поділитися всіма своїми сумнівами і страхами, щоб не дати погрозам більше сил.

— Я не знаю, чи це має значення, але... цей чоловік мені не знайомий, і я боюся, що він за мною слідкує, — сказала вона, піднявши очі до його обличчя.

Містер Картнер поглянув на Роуз, коли вона тільки що поділилася своїм найбільшим страхом. Він помітив її невпевненість і зніяковілу реакцію, але вирішив не втрачати час.

— Збирай речі, — сказав він твердо. — Ти переїжджаєш.

Роуз стояла кілька секунд, не розуміючи, що саме він має на увазі.

— Куди? — запитала вона, намагаючись зібрати свої думки.

— До мене, — відповів він, не зволікаючи. Його голос звучав спокійно, навіть якщо в його очах була нотка турботи. — Ти повинна бути в безпеці. Я не хочу, щоб тобі стало ще гірше через це.

Роуз здивовано поглянула на нього. Її серце трохи прискорилося від несподіванки. Переїхати до нього? Вона не могла повірити, що він пропонує таке.

— Ні, я нікуди не поїду, — сказала вона, відчуваючи, як тривога охоплює її. Це все здавалось занадто швидким і дивним.

Містер Картнер підняв руку, щоб заспокоїти її, і зробив крок ближче.

— Не бійся, — промовив він з легкою усмішкою, хоча його очі були серйозні. — Я тебе не ображу. В мене в будинку багато кімнат, і ти будеш в безпеці. Просто поки ми розберемося з усім цим, ти повинна бути під наглядом.

Роуз замовкла, її розум був переповнений запитаннями. Чи мала вона вибір? Щось у його словах виглядало щиро, але все ж вона не могла повністю довіряти ситуації. Водночас, вона знала, що ризикувати залишатися одна в такому стані теж небезпечно.

Погляд Містера Картнера був спокійний і впевнений, що додав ще більше переконання в його словах.

— Повір, я зроблю все, щоб тебе захистити.

Роуз виглядала збентеженою, але в той самий час її думки почали поступово складатися на місце. Вона не знала, як це все виглядатиме, але зрозуміла, що безпека — це найголовніше.

— А мої батьки? — запитала вона, не зводячи очей з Містера Картнера. — Що з ними буде?

Містер Картнер на хвилину замовк, а потім відповів із впевненістю:

— Ми поставимо до них цілодобову охорону. Усе буде під контролем. Ти повинна бути в безпеці, і я не дозволю, щоб тебе ще раз поставили під загрозу. Тому зараз найкраще — це забрати всі необхідні речі і поїхати зі мною.

Роуз ще кілька секунд дивилася на нього, обмірковуючи його слова. Вона не могла сказати, що повністю розуміє, як це все буде, але щось в його голосі давало їй відчуття, що він дійсно піклується про її благополуччя. Можливо, це був її єдиний шанс бути в безпеці.

— Добре, — тихо сказала вона, злегка кивнувши. — Я швидко зберу речі.

Вона пішла до своєї кімнати, а Містер Картнер залишився в коридорі, стежачи за тим, щоб вона почала збирати все, що їй знадобиться на найближчі дні.

Тим часом Роуз не могла позбутися відчуття, що її життя різко змінюється, і тепер їй доведеться довіряти людині, від якої вона досі намагалася триматися на відстані. Але коли справа стосується життя і безпеки, не можна зважати на сумніви.

Роуз швидко поклала в сумку все необхідне: одяг, документи, телефон, а також кілька важливих предметів, які допомогли б їй почуватися вдома. Її руки тремтіли, але вона не давала собі часу на сумніви.

Коли вона повернулася до Містера Картнера, він одразу підійшов до неї.

— Готова? — запитав він з легким усміхом, але в його очах була серйозність.

— Так, — відповіла Роуз, намагаючись не показувати свою тривогу.

Роуз сиділа в машині, погляд був спрямований у вікно, але всі думки оберталися навколо останніх подій. Вона не відчула, як на телефоні спалахнув дзвінок. Коли вона побачила, хто телефонує, серце здригнулося. Це була мама.

— Доню, ти де? — почула Роуз м’який, але збуджений голос матері. — До нас поставили поліцію... Ти дійсно в небезпеці?

Роуз на мить замовкла, не знаючи, як відповісти. Вона відчувала себе розгубленою, не готовою пояснити все до кінця. Але мама продовжила.

— Твоя сестра вже полетіла на роботу, тому вона в безпеці, але тебе я не можу спокійно відпустити. Бережи себе, доню, я тебе дуже люблю. Я не витримаю, якщо щось станеться з тобою... — її голос здригнувся, і Роуз чула, як на іншому кінці лінії починає плакати.

Вона затамувала подих і притискала телефон до вуха, намагаючись знайти потрібні слова. Вона не могла дозволити мамі так хвилюватися.

— Мамо, не плач, — сказала Роуз тихо, відчуваючи, як біль в її серці виливається в кожне слово. — Я в порядку. Містер Картнер зі мною, ми вирішуємо все. Поліція вже з нами. Я буду в безпеці. Просто довірся мені.

Кілька секунд було чути лише її дихання через телефон, і Роуз відчула, як важкий камінь знову лягає на її плечі.

— Я не хочу тебе втратити, доню, — мама знову почала плакати. — Але я знаю, що ти сильна, і я тебе дуже люблю. Бережи себе, будь ласка.

Роуз на мить закрила очі, відчуваючи на собі погляд Містера Картнера. Його спокій був настільки сильним, що вона відчула, як він намагається підтримати її мовчки.

— Я люблю тебе теж, мамо. Будь ласка, не переживай. Я повернуся, все буде добре.

Після кількох хвилин мовчання вона відчула, як мама на іншому кінці лінії все ще намагається заспокоїтися, а потім повільно відклала телефон.

Роуз глибоко вдихнула і повернулася до Містера Картнера. Його погляд був спокійний, але в його очах читалася турбота.

— Тобі краще? — запитав він м’яко.

— Так, — відповіла Роуз, хоча в глибині душі вона все ще не була впевнена, що буде далі. — Моя мама переживає, але я їй сказала, що все буде добре.

Містер Картнер кивнув, знову зосередившись на дорозі. Його присутність була для Роуз як опора, хоча вона все ще не могла повністю позбутися відчуття тривоги.