Читати книгу - "Тінь над Дніпром, Наташа Голуб"

— Як ти… живий? — її голос зірвався. Ноги підкошувалися, та вона змусила себе не втратити контроль.

— Багато чого змінилося з того часу, — холодно відповів він. — Більше, ніж ти думаєш.

Роман мовчки спостерігав. І вперше за весь час — навіть він виглядав здивованим.

— Ти працюєш на них? — запитала вона, вказавши на озброєних людей, що оточували нового гравця.

— Я працюю на тих, хто платить більше, — усміхнувся він. — Ти ж знаєш правила.

— Ти врятував мене колись, а тепер стоїш тут… проти мене?

Він наблизився на кілька кроків, його очі блищали. В повітрі зависла тиша. Детектив зупинився, готуючи зброю — він бачив у цьому чоловікові не просто ворога, а загрозу всьому, що вони будували.

— Послухай, — сказав він. — Я не прийшов сюди, щоб вбити тебе. Я прийшов, щоб попередити.

— Вони не зупиняться. Вони контролюють всіх. І навіть Роман — лише маріонетка.

— Ти брехав мені тоді. Брехав зараз. Чому я маю тобі вірити?

— Бо я той, хто знає, де зберігається останній ключ. Без нього ти нічого не зробиш.

Роман кинув погляд на дівчину, потім на нього.

— Якщо це пастка… — почав він.

— Це не пастка. Це шанс. Останній шанс.

Усі троє мовчки стояли, кожен у своїй напрузі. Але всі розуміли — без правди і без відповіді на питання “де знаходиться ключ” — ніхто з них не вийде звідси живим.

— Ведіть нас, — сказала вона нарешті. — Але якщо ти збрешеш хоч слово — я закінчу цю гру раніше, ніж ти встигнеш сказати “пробач”.

І ось вони знову разом — три людини, які колись були на різних сторонах. Колись вороги. Тепер — вимушені союзники.

Але за їхніми спинами вже наближався хтось інший. Хтось, кого вони не бачили. Хтось, хто не потребував ключів. Бо він мав свою зброю — правду, яку всі намагалися приховати.