Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

«Невже я ось так безглуздо помру?» — подумала з розпачем.

Погляд ковзнув по замку, що замикав клітку. І тоді, раптом...

«Стоп! Що я роблю? Я ж не звір — я людина! І я зможу відкрити цей замок…»

Її погляд спалахнув надією. Маленьке серденько затремтіло — не від страху, а від пробудження розуму. Настав час діяти.

Віка-кішка обережно підійшла до дверцят клітки. Натиснула лапкою на металевий важіль — і той клацнув, відпустивши замок.

«Схоже, в котячому тілі ще й котячий розум…» — з іронією подумала вона, вибираючись із клітки.

Задоволено озирнувшись, кішка зачинила дверцята назад — хай господар ламає голову, як вона вибралася.

Перебуваючи в ейфорії від дрібної, але такої приємної перемоги, Віка обійшла кімнату, гордо піднявши хвіст. Пройшлась кігітками об улюблене крісло Темного, залишивши на його оксамитовій поверхні кілька видовжених подряпин — на згадку. Потім з грацією застрибнула на підвіконня. Крізь розчахнуте вікно тягнуло вечірньою прохолодою, а за ним починало затихати ельфійське місто, залите м’яким світлом сріблястих ліхтарів.

«Ще б якусь шкоду зробити…» — міркувала бешкетниця, аж раптом згадала: Темний іде до неї додому.
А її там... нема!

Як блискавка, кішка зістрибнула з підвіконня, проскочила крізь двері й кинулась бігти.

Вона мчала, не розбираючи дороги, петляючи між заростями папороті, перескакуючи корені дерев. Пробігла повз струмок, де вода мерехтіла в місячному світлі, і кинулася короткою стежкою в обхід центральної дороги, аби не потрапити Повелителю на очі.

Коли заплуталась у гілках дикого плюща, не роздумуючи, перегризла лозу, й полетіла далі. Її серце калатало, мов крила переполоханого птаха.

Ось уже знайомі силуети будинку — і раптом... голоси.

«Спізнилася!» — злякано зупинилася вона, припадаючи до землі.

Обережно, крадучись, вона обійшла гостей, пробираючись кущами до чорного входу. Але не встигла зробити й кількох кроків, як раптом відчула, як тіло почало змінюватися.

«Стій! Прошу, тільки не зараз!» — закричала вона подумки.

Та було пізно.

Прямо з кущів, перед усіма, включно з Міхаелем, Темним Володарем, який саме прибув, вона виринула — вже в людському вигляді. Боса, задихана, скуйовджена, в тонкій, напівпрозорій білизні, з гілкою плюща, що звисала з плеча.

— Уф... — видихнула вона, обтрушуючись. — Я тут... гуляла околицями!

Зробивши вираз обличчя, який у її світі звався «цеглою» (байдужий, мовляв, усе йде за планом), Вікторія гордо встала у позу: одна рука — на поручні сходів, інша — на стегні. Погляд упевнено спрямований уперед.

— Гуляли?.. — холодно перепитав Повелитель.

Його голос змусив її спину злегка змерзнути.

— А що? — легковажно кинула вона, аж тільки тепер усвідомила, у чому стоїть перед своїм чоловіком. У напівпрозорому вбранні, яке більше пасувало нічним покоям, ніж візиту вельможного гостя.

Тінь, що стояв поруч із Міхаелем, лише хмикнув і зник у тінях, рятуючи себе від наслідків.

Служниці ж розбіглися мов миші. Всі розуміли — зараз у цій оселі впаде грім і загримить небесна буря.

А Вікторія стояла непорушно. Її обличчя було кам’яним. Її гордість — незламною.

Темний Володар і справді здавався темним — не лише за походженням, а й буквально: обличчя його посіріло від стриманого гніву, очі стали крижаними, губи стиснулися в ниточку.

— У такому вигляді?! — прохрипів він.

— Це... симпатичний костюмчик! — відповіла вона зухвало, змахнувши пасмо волосся, що впало на очі, й обережно зняла гілочку плюща, що ще чіплялася за її плече.