Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Міхаель лише всміхнувся — спокійно, навіть із задоволенням. Відпускати хуліганку й не думав.

— Міхаелю… — проворкувала Жеолі. — Подивися на свої руки! Вони всі в подряпинах. Треба обробити…

Вона обережно доторкнулась до його ліктя, вже простягаючи руку, аби взяти його долоню — та саме в цю мить Віка-кішка різко викинула лапу й боляче дряпнула її білу, мов із перламутру, руку.

— Ах! — скрикнула Жеолі, схопившись від болю.

У цю мить вона виглядала настільки нещасною й водночас дивовижно вродливою, що, напевно, навіть холодне серце злочинця розтануло б від жалю.

Темний ельф підвівся, затиснув кішку під пахвою, обережно, але міцно. В іншою рукою підтримав свою постраждалу наложницю, схилившись до її руки з тривогою. На білосніжній шкірі червоніли свіжі подряпини.

— Гей! — гукнув він. — Хтось, покличте лікаря!

— Слухаюсь! — негайно озвалося з-за дверей.

— Та нічого страшного! — жалібно простягла Жеолі, театрально зітхаючи. — Просто подряпина… Але ця тварина — жахлива! Навіщо ти взагалі привів її в дім? Їй місце у клітці!

«За «тварину» ще відповіси!» — вибухнула в думках Віка, та могла лише зашипіти у відповідь, не маючи змоги вирватися.

Мабуть, Повелитель і справді взяв її слова до уваги, бо рушив із кішкою вглиб кімнати. Там, у напівтемному кутку, поруч із великим шафрановим килимом і важкими шторами, стояла… справжнісінька клітка.

«Ні! Ні! Не хочу!» — заволала Вікторія подумки, гарчачи й вириваючись із новою силою.

Але було пізно. Темний ельф відчинив дверцята.

— Ніііііі! — розпачливо завила кішка, впираючись усіма чотирма лапками в залізні прути.

Та сили були не рівні. Темний король спокійно підхопив її за загривок, і маленька тільце безвольно звисло, втративши здатність чинити опір. Він обережно посадив її в клітку, а дверцята клацнули з холодним металевим звуком, що відгукнувся у її грудях тривожним ударом.

— Посидь, подумай над своєю поведінкою, — повчально промовив ельф, а його обличчя світилася самовдоволенням.

«Радієш, що запроторив мене за ґрати, садист!» — обурено подумала Віка, випалюючи поглядом його спину.

У голосі це прозвучало лише коротким ображеним: — Мяу!

Темний пройшов кімнатою до різьбленої шафи з темного дерева, витяг звідти старовинну скриньку з срібними завитками і повернувся до наложниці, яка сиділа біля вікна, де крізь тонкі напівпрозорі штори проникало м’яке світло вечірнього сонця.

— Дай подивитися, — мовив він, простягуючи руку до її пораненої долоні.

Дівчина охоче простягла руку, її погляд був сповнений сподівань.

Ця сцена здалася Віці надто інтимною. Вона пирхнула з роздратуванням, визираючи з-за прутів.

«Подумаєш, подряпинка! Істеричка! Прикидається твоя коханка…»

Обидва ельфи одночасно обернулися на звук.

— Здається, їй не подобається сидіти в клітці, — зі зловтішою усмішкою прокоментувала дівчина.

— Це піде їй на користь, — холодно відповів Володар і заходився обробляти рани на її руці. Його рухи були точні, спокійні, як у хірурга. Потім він приклав долоню, і з неї зійшло м’яке світіння — магія почала зцілювати пошкоджену шкіру.

— Щоразу захоплююся твоєю майстерністю, — зітхнула коханка, кокетливо нахиляючи плече. — Мені ніколи не досягти такої досконалості.

Міхаель нічого не відповів. Усе ще мовчки, він зібрав мазі та флакони, відклав їх назад у скриньку й поставив у шафу.

— Зачекай, — поспішно мовила вона, хапаючи його за руку. — А як же твої подряпини? Їх теж потрібно обробити. Ця тварина... Хто знає, звідки вона? Можливо, хвора?

— Ти перебільшуєш, — м’яко відповів Повелитель, узявши її долоні у свої. Потім схилився й легко поцілував її руку.

— Жеолі, ти ще щось хотіла? — спитав він майже ласкаво.

«А твій «дружок» тебе вже виганяє! І цілує руку — холодно, з ввічливості…» — єхидно подумала Віка, насупивши вуса.

— Ах так! — нібито згадала ельфійка. — Його Величність прибуває цього тижня…

— Тоді візьми організацію прийому на себе, — спокійно перебив її Міхаель, усміхаючись. Усмішка була доброзичливою, але не теплою. Швидше — дипломатичною.

— Ти єдина, кому я можу довірити таку відповідальну справу.

— Вкотре наші думки збігаються! — засяяла вона. — Я саме збиралася запропонувати це сама.

— От і чудово, — коротко кивнув ельф і провів дівчину до дверей.

Швидко попрощавшись, він повернувся до свого крісла, в кімнаті запанувала тиша, наповнена лиш легким потріскуванням факелів і приглушеним ароматом соснової смоли.

Поруч майже безшумно з’явився його незримий помічник.

— Чи все готове до мого візиту до дружини? — запитав Міхаель.

— Так, Володарю, — відповів Тінь.

— Тоді я не маю наміру зволікати. Мені не терпиться побачити свою дружину, — мовив ельф і вийшов з кімнати, плащ м’яко шелестів за ним, ніби тінь.

— Ей! А я?! — розпачливо закричала кішка з клітки.

Та її ніхто не почув.

— Пішли?! — приголомшено прошепотіла вона.

«Зараз цей вухатий заявиться до мого будиночка, а там — порожньо! Слуги скажуть, що дружина зникла. Ще й вирішать, що я втекла після тієї церемонії! І зрештою визнають мене шпигункою!»

Перспектива була… гнітюча.

Розчаровано оглянула свою залізну в’язницю. Клітка була не надто простора — в ній, напевно, раніше тримали якусь невеличку істоту.

«А якщо я зненацька знову перетворюся на людину? Ці залізяки розітнуть мене на частини!»

Від цієї думки шерсть на спині знову стала дибки. Кішка в паніці почала метатися. Вона стрибала на прути, билася лапами, намагалась просунути голову між гратами й мало не застрягла.

Бігала по колу, доки не видихалася повністю. Нарешті впала на бік, задихана, втомлена, спустошена.