Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Страх охопив її хвилею — могутня фігура ельфа виглядала як велетень, і його пронизливий погляд змушував дрібно тремтіти лапки.

— А хто це тут у нас? — протягнув він тоном, від якого шерсть у Віки стала дибки. Їй здалося, що він зараз її проковтне.

Поки Міхаель уважно її розглядав, до них підійшов Фіс, тихо з’явившись із вечірніх тіней.

— Десь я цю котяру вже бачив! — мовив він, а потім, наче щось згадавши, вигукнув: — Точно! Це ж та сама нахабна звірюка, що влаштувала переполох у людському замку!

— Справді, — задумливо підтвердив Повелитель. — Але звідки вона тут узялася?

— Може, вскочила в обоз, коли везли принцесу? Або це кішка вашої дружини?

— З’ясуй, як вона сюди потрапила, — спокійно звелів Темний і, на подив Віки, несподівано ніжно підхопив її обома руками.

Кішка вигнула спину, зашипіла, шерсть на спині наїжачилась, а хвіст закрутився, наче батіг. Вона щосили намагалася вирватися з міцних обіймів.

Але ельф лише притис її до грудей, проводячи пальцями по спинці, ніби заспокоював.

«Відпусти, чудовисько! Забери свої крижані руки!» — обурено думала Віка, а в реальності це прозвучало як протяжне: — Няяяяв!

Вона виривалася, дряпалася, шипіла, та ельф тримав її впевнено.

— Яка дика, — прокоментував Фіс. — Киньте її, подряпає ж усю!

Міхаель лише посміхнувся, тримаючи тваринку ще ближче.

Фіс кивнув з розумінням. Він добре знав свого друга: той мав схильність приборкувати норовливих. І найзухваліші зазвичай швидко починали їсти з його руки.

З кішкою в обіймах генерал повернувся до замку. Тихий вечір накривав землю оксамитом, десь у садах співали нічні птахи, а ліхтарі відкидали золотаві кола світла на візерунчасту бруківку.

У своїх покоях Міхаель сів у глибоке крісло, вкритим темним оксамитом, перевернув Віку на спинку й почав гладити живіт.

«Що ти собі дозволяєш?!» — сичала вона подумки й вчепилася зубами в його руку, ще й пустила в хід кігті.

Генерал навіть не моргнув, просто перестав гладити животик і почав повільно, майже байдуже, масажувати пальцями шию і боки. Усмішка торкнулася його вуст — він явно насолоджувався її опором.

Кошатка не розтискала щелепи, мертвою хваткою впившись у його руку. Незрозуміло, скільки б іще тривала ця мовчазна боротьба, якби не стукіт у двері.

— Пане Аїрвеле, до вас відвідувачка, — мовив літній ельф, увійшовши після дозволу.

— Впусти, — коротко кинув генерал, не зводячи погляду з сірої бестії в себе на руках.

І в ту ж мить до кімнати, наче метелик, що злетів із квітки, влетіла молода ельфійка. Вона була мов ранкова роса — легка, свіжа, із запахом квітів, що залишив слід у повітрі. Її тонкий силует, прикрашений срібними вишивками, скинувся на промінь, що несподівано прорвався у сутінковий спокій кабінету.

— Пане Аїрвел! — звернулася вона, схилившись у глибокому, майже церемонному поклоні перед Темним Володарем.

— Жеолі, — коротко кивнув він, не припиняючи пестити кішку, яка розляглася в нього на колінах.

Щойно слуга зачинив за собою двері, ельфійка заговорила знову:

— Пане Аїрвел!..

— Можеш говорити вільно, — спокійно перебив її генерал.

— Гаразд, — погодилась вона й перейшла на довірливий тон. — Міхаелю, мене непокоїть те, що сталося під час церемонії перевірки. Реакція духів була… дивною. Можливо, їх хтось зачарував?

Почувши ці слова, Віка-кішка напружилася, нашорошила вушка і зацікавлено застигла. Вона навіть не помітила, як випустила з зубів руку ельфа і втягнула кігтики. Її очі уважно стежили за співрозмовницею Темного, уся постава видавала пильну настороженість.

— Духів неможливо обдурити, — байдуже відповів Міхаель. — Вони б одразу виявили магічне втручання.

— Але тоді що ми бачили? — допитливо перепитала Жеолі, випрямившись.

— Ми з’ясуємо, — відказав коротко Повелитель, продовжуючи неквапно гладити кішку.

Весь цей час він не зводив погляду з тваринки. Здавалося, прекрасна ельфійка перед ним зовсім не цікавила його — ні її тривожні слова, ні її вишукана врода.

Нарешті, погляд Жеолі ковзнув до кошлатої істоти в руках Міхаеля.

— А це що за створіння? — запитала вона з легким подивом. — У наших лісах водяться лише рисі та пантери. Звідки взялася така дрібнота?

«Дрібнота?! — обурилася Віка. — Ми ще побачимо, хто тут дрібніший!»

— Напевно, прибилася з людським обозом, — усе тим самим байдужим тоном припустив генерал.

— Дивні речі кояться останнім часом у нашому королівстві, — продовжила Жеолі, стримуючи бажання запитати, коли ж Повелитель нарешті відвідає її покої. Але, як справжня скромна ельфійка, вона завжди чекала, щоб ініціатива йшла від нього. Востаннє ж він був якимсь розсіяним, ніби розум його постійно перебував деінде… або з кимось іншим.

Її тривожило це відчуття — примарне, мов вітер, що шелестить листям перед бурею.

— Що саме ти маєш на увазі? — спокійно поцікавився Міхаель.

— Спершу — несподівана реакція духів, а тепер — ця кішка… Вона явно незвичайна.

— Що ж тут незвичного? — знову перепитав Темний, цього разу трохи м’якше.

Глибоко всередині він розумів: Жеолі має рацію. У повітрі лісу щось змінилося. Навіть тіні здавалися живішими, птахи співали інакше. Сам він почувався наче інакшим — мов у ньому пробуджувалася нова, незвідана сила.

— Але… — почала Жеолі, та зупинилася, не знаходячи точних слів, аби описати те тривожне передчуття, що пульсувало десь у глибині її серця.

— Усе як завжди, — відрубав Повелитель. — Не переймайся дурницями. Не засмічуй собі голову тим, що не варте твоєї уваги.

А Віка уважно дослухалася до кожного слова. Вона вже чітко зрозуміла: цю ельфійку варто остерігатися. У неї було надто гостре чуття. Вона вже майже здогадалася…

Це розуміння пробудило в кішці нову хвилю паніки. Згадавши про своє становище, вона знову боляче вп’ялася зубами та кігтями в руку, що ніжно її пестила.