Читати книгу - "Бурелов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну ще трохи, мій хорошунчику, — ніжно укоськував «Бурелова» Захмарний Вовк. — Тобі це до снаги. Ти подужаєш безпечно нас доправити до осердя Великої бурі…
Та не встиг він доказати, як небесний корабель задриготів, мовляв, ні, йому несила. Захмарний Вовк кинув неспокійний погляд на компас. Стрілка знову показувала сорок п’ять градусів. Вітер бив по кораблю навідліг. Трусанина стала ще шаленіша. Ще трохи — і небесний корабель розсиплеться на порох.
Тремтячими руками Захмарний Вовк якомога вище підніс усі три гирі з правого борту. «Бурелова» гойднуло в супротивний бік. Застрашливий дригіт ущух.
— Дяка Небові! — вигукнув Захмарний Вовк і, вигодивши мить, утер із чола піт. Він повернувся до Вевеки попліч себе. — Тримай міцно, — остеріг він. — Першої-ліпшої секунди… Гоп! — закричав він на все горло, бо цієї миті компасна стрілка, крутнувшись, завмерла на тридцяти п’яти градусах, а «Бурелов» прорвався крізь скажений ураганний шал — і опинився в утробі бурі, в моторошній тиші.
— Розпустити грот! — заволав капітан, і від голосу його пішла луна, наче він стояв у велетенській печері. Якщо вони не хочуть прошити бурю наскрізь, треба будь-що-будь приборкати рушійну силу небесного корабля. Вітрило — якщо він добре затямив академічну науку — має діяти як гальмо. — Розпустити всі вітрила!
Спершу з небесним кораблем начебто нічого не сталося: він усе так само зі свистом линув до зовнішньої оболонки бурі. Вогненні пальці блискавиці, які розгорталися віялом перед ним, дедалі ближчали. Тем Човновод, Стоуп Рипуча Щелепа, Дозорець та решта всі шатнулися до линв, навіть Професор Світлознавства пристав до них! Гуртом вони одне по одному розпускали вітрила. І щойно тоді, як нап’ялися полотнини їх усіх, «Бурелов» нарешті сповільнив лет.
Перш ніж зупинитися цілком, Захмарний Вовк підійняв гирі лівого борту і спустив гирі правого, а коли вони розвернулися, зафіксував носову гирю на попередньому місці.
Тепер, повернений у напрямі руху Великої бурі, «Бурелов» летів разом з нею — і всередині її. Довкола себе Захмарний Вовк чув радісні, схвильовані вітання кораблян. Але він знав краще за них, що святкувати перемогу рано. Аби зберегти поставу «Бурелова», потрібна ювелірна точність: одна спущена занизько гиря, одне здійняте зависоко вітрило — і корабель відкине до краю бурі, а тоді виплюне у відкрите небо.
— Суворо тримайся курсу, Вевеко, — розпорядився капітан. — Дозорцю! — нагукав він. — Скільки ще там до Присмеркового лісу?
— Десь хвилин із двадцять, — відгукнувся ельф-дубовик.
Захмарний Вовк похмуро кивнув головою.
— Я хочу, щоб ви всі — всі до одного — брали очі в руки, аби не проґавити жмута блискавиць. Якщо ми збираємося роздобути бурефракс, нам треба докладно знати, — докладно! — де він приземлиться.
Опинившися знов у себе внизу, Живчик качався туди-сюди по твердому дерев’яному помості, оскільки «Бурелова» все так само підкидало і жбурляло з боку в бік. Кожен поштовх, кожен удар, кожен раптовий дригіт, відчутний угорі на чардаку, тисячократ посилювався, досягаючи надр небесного корабля. Отже Живчик за цей весь час навіть очей ні разу не розплющив. Лише коли «Бурелов» урешті пронизав розбурхану оболонку вихорового потоку, повіки в Живчика затремтіли.
Помалу-малу до його свідомості почав доходити гомін голосів десь поблизу — тихих, змовницьких… і знайомих. Затамувавши подих, Живчик прислухався.
— … і, гадаю, капітан особливо не опинатиметься, як знатиме, чим це окошиться на його ув’язненому синові, — шепотів Сліво Спліт. — Ось чому, Камбаломорде, я хочу, щоб ти наразі тримав його тут, унизу.
— Тут, унизу, — пошепки вторував йому плескатоголовець.
— Поки я по нього прийду, — провадив Спліт.
Він помовчав.
— Момент треба вибирати з великою осторогою.
— … з великою осторогою, — повторив Камбаломорд.
— Зрештою лови бурі — річ дуже небезпечна, — провадив Спліт. — Нехай Захмарний Вовк спершу знайде бурефракс, а тоді мені вже можна буде його й прибрати. — Спліт бридко засміявся. — Хай він виконає свою чорну роботу, а ми зберемо плоди.
— …зберемо плоди, — луною озвався Камбаломорд.
— І які плоди! — вигукнув Спліт. — Капітан небесних піратів і Спілчанський голова! Тримайся мене, Камбаломорде, — від зворушення йому перехопило голос, — і ти матимеш багатство та владу, які тобі й не снилися.
— І не снилися! — пирхнув плескатоголовець.
— А тепер я мушу тебе залишити, — сказав Спліт. — Не хочу, аби капітан щось запідозрив. Затям, Камбаломорде: ти маєш пильнувати Живчика. Пильнувати, як ока в лобі. Я звіряюся на тебе.
Коли кроки завмерли вдалині, Живчика пройняв циганський піт. Яким же бевзем мав він бути, щоб послухати отакого мерзотника! Стерничий замислював заколот і — наскільки Живчик зрозумів — намірявся використати сина проти батька, аби запевнити успіх своїх злочинних планів.
Тож-бо, перш ніж це сталося, він має будь-що-будь остерегти Захмарного Вовка, не боячись наразитися на батьків гнів.
Він ледь розплющив одне око і глипнув на лютого плескатоголовця. Атож, остерегти! Але як йому це зробити?
Розділ десятий
Зізнання
Незнайомий для Святого святих звук, чимось схожий на мугикання, відлунював від оздобленої золотом стелі світлиці. Звук був далеко не мелодійний, але, безперечно, радісний і безжурний.
Слуг — а тих, хто дбав про Святе святих та його поважного мешканця, не бракувало — було суворо зобов’язано підтримувати цілковиту тишу о будь-якій порі дня чи ночі. Тож музичити, байдуже, в якій формі — мугикання, співу чи свисту — означало наражати себе на гнів. Допіру тиждень тому старого Джарвіса, вірного слугу впродовж сорока з гаком термінів, застукали, коли той півголосом наспівував колисанку. (Недавно він став прапрадідом). І що ж? За часинку такої нерозважної втіхи його негайно звільнили!
Проте зараз світлицю виповнювало не служникове курникання. Згаданий звук вихоплювався з-поміж тонких губів та з носа картоплиною Найвищого санктафракського Академіка, бо Вілнікса Помполніуса аж розпирало незмірне самовдоволення!
— Гм-м-м, гм-м-м, гм-м-м. Пом-пом-пом-пом, — без угаву мугикав він, клопочучись у кімнаті. — Пом-пом-пом… — Він примовк і захихотів, коли в пам’яті зринули подробиці вчорашньої зустрічі. Він вечеряв із Сименоном Ксинтаксом — і ця учта виявилася для нього просто неоціненною!
Зазвичай Спілчанський голова був для Вілнікса далеко не тим, хто міг би претендувати на роль його улюбленого гостя. Із Найвищим Академіком він поводився, як неотесаний мужлай: голосно сьорбав юшку, жував із роззявленим ротом і гучно одригував після кожної
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурелов», після закриття браузера.