Читати книгу - "Бурелов"

Цього разу Ксинтакс також їв і пив як не в себе. Отже Вілнікс не журився, ні! Навпаки, він вочевидячки заохочував обжерство спілчанського голови: навалював йому в тарілку ще і ще, без упину підливав Ксинтаксові в келих його улюбленого деревного пива. Зрештою, як полюбляла казати його бабуся: «Ситий чоловік розперезує язик». Язик Спілчанського голови почав «розперезуватися» за десертом. На той час, коли було подано сир із тонким сухим печивом, він уже практично все розбрехав!

«Матінка Товстобрюхперо — це така… така… бвуар-р-р-р… гик! Перепрошую! — Він примовк, щоб утерти рукавом рота. — Хто призвідця подорожі до Присмеркового лісу, вона чи не вона? З нею — Професор Світлознавства, а також один капітан небесних піратів… тьху, не згадаю імені… Так чи так, це все одне кодло. Вони… бвуар… кахи-кахи… Тьху, кашлюк! — Він загиготів. — Вони гадають повернутися з повними трюмами бурефраксу, — пояснив він, по-змовницькому притискаючи пальця до губів. — Це, звичайно, таємниця», — додав він.

«А як же ви про це дізналися?» — поцікавився Вілнікс Помполніус.

Ксинтакс значливо постукав пальцем себе по носі.

«Командувач у вивіді, — пробелькотав він і знову захихотів. — Чи то пак — вивідувач у команді. Спліт. Ось хто розповів нам про все. — Відтак він нахилився вперед, дружньо вхопив Вілнікса за рукав і, звівши очі догори, весело підморгнув йому. — На нас чекає казкове багатство.»

— Пом-пом-пом-пом, — знову замугикав Вілнікс на згадку про ці слова. Казкове багатство! Принаймні на одного з нас, подумав він, воно чекає.

Тут почувся шанобливий стук, і в дверях з’явилася патлата голова особистого Вілніксового служника — Мінуліса.

— З вашого дозволу, пане Найвищий Академіку, — оголосив він, — бранець готовий і жде, щоб ви приділили йому увагу.

— Ага, — кивнув головою Вілнікс і бридко осміхнувся. — Я зараз.

Коли Мінуліс зачинив за собою двері, Вілнікс весело затер руки.

— Спершу Ксинтакс розбовкує таємницю, а тепер ще й цей химерник Форфікюль сам пливе до наших рук, чи то пак — моїх, моїх, Вілніксе, до рук єдиного щасливця долі — Найвищого Академіка і ні до чиїх інших!

Сягнистою ходою він перейшов світлицю, зупинився перед люстром — новим люстром! — і глянув на своє відбиття. На відміну від попереднього, висячого, це люстро стояло прихилене до стіни. Так було надійніше, та й для ока далеко приємніше. Вілніксове відбиття всміхнулося йому.

— Е, ні! — забурчав він. — Так не годиться. Що подумає ночоблуд, коли я вступлю до Зали знань у такому піднесеному настрої? Ти повинен приготуватися, Вілніксе, — театрально вигукнув Щасливець долі, і його халат полетів на підлогу. — Зроби все, як належить.

І, як завжди перед відповідальною зустріччю, пан Найвищий Академік Санктафракса нап’яв на себе спеціального крою шати високого посадовця — одежу, яка мала допомогти йому зосередитися, щоб ліпше працювала голова, а заразом і пригасити свій настрій.

Найперше Вілнікс натяг волосяницю на голе шолудиве тіло. Тоді, морщачися з болю, коли гостряки цвяхів на підошвах упиналися йому в ступні, він вступив у сандалії і туго їх застебнув. Далі, нашмарувавши пекучою мастю свою свіжопоголену голову, надів на себе сталеву ярмулку — так, щоб шпичаки всередині її повгрузали у череп. А напослідок узяв приношену мантію із дебелого сукна, накинув її на плечі й підняв каптура.

З кожним напнутим на себе предметом одягу добрий гумор Найвищого Академіка потроху випаровувався. І на той час, коли грубий каптуровий крам трохи не до крові натер йому карк, його настрій став незгірш кепський, аніж стан санктафракської скарбниці, а він сам — здатний на якнайжорстокіші вчинки.

Він звернув свій погляд до люстра і вельми схвально видивився на своє відбиття. Навряд чи коли-небудь Вілнікс Помполніус мав такий суворий і поважний вигляд. Він вигнув брову.

— Тож-бо, Форфікюлю, мій маленький пташе-віснику, — промовив Щасливець долі. — Я готовий до зустрічі з тобою. Як я смакував, наперед смакував хвилиною, коли почую твій спів!

Зала знань, як делікатно величали катівню, розміщувалася на самім піддашші вежі в західному крилі величезного палацу. Доступитися до неї можна було тільки через потайні двері у верхньому коридорі та кручені камінні сходи, що вели нагору.

З кожною сходинкою цвяхи у сандалях боляче шпигали йому в стопи, і коли Вілнікс Помполніус зійшов нагору, він уже пошепки сипав чортами. Покинувши двері відчиненими, Найвищий Академік розгонисто переступив поріг.

— Ну, де ця гидотна маленька нікчема? — запитав він.

Мінуліс продріботів до дверей, зачинив їх і провів Найвищого Академіка через кімнату. Попри свою висотну природу, безвіконна камера була темна і вільготна, як перше-ліпше підземелля. За єдине джерело світла правили два палахкотючі смолоскипи на стіні та сила-силенна готових до вжитку виглянсуваних кочережок, кліщів та щипців, на яких мерехтіли золоті відлиски.

Сам Форфікюль сидів у кріслі з рівною спинкою — власне, утопав у ньому, — таке воно було велике. Його кісточки були скримцьовані, плесна прив’язані до билець, а шия прикріплена до спинки крісла ремінним паском: ночоблуд не міг поворухнутися. Коли Вілнікс Помполніус наблизився до нього, Форфікюль звів очі догори, і йому аж морозом сипонуло поза спиною.

— Ах, ось ви де, — озвався Вілнікс. — Так ґречно з вашого боку заскочити до нас. — Він глумливо всміхнувся. — Сподіваюся, сидіти зручно?

Коли він приступив ще ближче, Форфікюль жахнувся. За безневинними словами читалися думки, яких ніяким світом не повинна собі дозволяти жодна жива душа.

— Я так розумію, що ви ночоблуд, — провадив Вілнікс.

— Ні-ні, — нервово захихотів Форфікюль. — Багато хто припускається такої самої помилки. Я ельф-дубовик, — пояснив він. — Коротун ельф-дубовик.

Вілнікс Помполніус тяжко зітхнув, ужалений шпичаками сталевої ярмулки, вгрузлими у череп.

— Ви, мабуть, звернули увагу на цікаву конструкцію крісла, — провадив він, перебігаючи пальцями по ввігнутій поверхні начищеного до блиску срібного ковпака, примоцованого над головою у Форфікюля. — Ковпак посилює звук, — розтлумачив він і дав йому легесенького щигля.

Метал забринів. Форфікюль, чию голову закріплено акурат там, де стикалися звукові хвилі, скривився від болю.

—