Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

— Які ж вони були, ці стародавні боги? — запитав Конан.

Бьоліт розвела руками.

— Навіть легенди мовчать про це місце. Але подивися на підвищення з двох боків вівтаря. Звичайно жерці ховають своє багатство під вівтарем. Ви, четверо, спробуйте відсунути цю плиту!

Бьоліт відійшла вбік, звільняючи місце воїнам, і задивилася на нахилену вежу. Троє піратів могутньої статури разом із Конаном ухопилися за кам’яні виступи в плиті. У цю мить Бьоліт пронизливо скрикнула. Всі завмерли, а кімерієць з прокльоном відпустив плиту й обернувся до неї.

— Змія в траві, — видихнула Бьоліт. — Убий її, а ви відсуньте плиту.

Конан швидко підійшов до Королеви Чорного Узбережжя, на його місце став інший воїн. Поки кімерієць обережно оглядав траву в пошуках гада, воїни напружилися і спробували зсунути плиту.

Щита не рухалася з місця, але вівтар раптом почав повертатись. Угорі пролунав скрегіт і страшний гул. Вежа звалилася вниз, поховавши воїнів під своїми руїнами.

Усі скрикнули, а тонкі пальці Бьоліт вчепилися в плече Конана.

— Змії не було, — прошепотіла вона, — я обдурила бо боялася за тебе… Боги завжди добре охороняють свої скарби.

Воїни почали розбирати завал, що утворився на місці вежі. Під чотирма знівеченими тілами відкрився вхід у склеп, обагрений кров’ю останніх жертв. Плита вівтаря, майстерно підвішена на кам’яних завісах, служила входом до підземелля. Здавалося, що зі склепу б’є полум’я. Уранішнє світло відбивалося в мільйонах дзеркал. Перед очима приголомшених піратів виблискували скарби: діаманти, рубіни, сапфіри, опали, аметисти, місячні камені. Багато іншого незнайомого каміння блищало різними кольорами. Склеп був повний-повнісінькій коштовностей.

Бьоліт із криком захоплення опустилася на коліна серед скривавлених уламків біля краю склепу і запустила по лікоть свої білі руки у скарби. Коли вона вийняла руки, у неї в долонях опинився довгий шнурок. На золоту струну було нанизане пурпурне каміння, яке відсвічувало кривавим блиском.

В очах Бьоліт спалахнув вогонь безумства. Шемітська душа знаходить у багатстві радісне забуття, а вигляд цих скарбів уразив би навіть відомого своїм багатством і розкішшю кесаря Шушана.

— Вантажте коштовності, ви, псюки!

Голос її став хрипким від збудження.

— Дивись! — м’язиста чорна рука вказувала в бік “Тигриці”.

Бьоліт обернулася з лайкою на яскраво-червоних губах, чекаючи, що побачить інший корабель, який прибув, аби відібрати в неї здобич.

З галери піднялося щось темне й полетіло над джунглями.

— Проклята мавпа хазяйнувала на кораблі, — пробурмотів наляканий воїн.

— Ну, то й що? — гнівно крикнула Бьоліт і нервово відкинула пасмо волосся з чола. — Зробіть ноші з плащів і списів, щоб перенести коштовності… а ти куди йдеш?

— Огляну галеру, — буркнув у відповідь Конан. — Цей “кажан” міг пробити діру в днищі.

Він добіг до берега й вибрався на корабель. Оглянув палубу, потім із похмурим виразом обличчя обстежив місце, де похазяйнувало чудовисько. За хвилину кімерієць повернувся до Бьоліт. Вона вдягла намисто, і червоні діаманти заіскрилися на її грудях.

Величезний чорний воїн стояв до пояса в скарбниці й вичерпував багатства повними жменями, подаючи їх у простягнуті руки своїх товаришів.

— Цей літаючий диявол продірявив бочки з водою, — сказав Конан. — Ми зробили дурницю, що не залишили нікого на галері. Воду з річки пити не можна. Я візьму двадцять воїнів і спробую знайти в джунглях джерело свіжої води.

— Гаразд, — відповіла Бьоліт роздратованим тоном. — Я тим часом перенесу здобич на корабель.

Навколо були джунглі, денне світло заступила напівтемрява. Звислі ліани були схожі на пітонів. Пірати розтягнулися ланцюжком, ішли в сутінках, мов чорні привиди під орудою білого духа. Вони заглиблювалися в джунглі, але ніяких слідів води не було — ані дзвінкого струмочка, ані тихого озера. Раптом Конан зупинився, і його воїни застигли, як статуї. Навколо було тихо. Кімерієць занепокоєно похитав головою.

— Ідіть далі, — сказав він Н’Гоні. — Ідіть, доки не спустите мене з очей, тоді зупиніться й чекайте на мене. Мені здалося, що за нами хтось стежить. Я чув шерехи…

Чорношкірі пірати занепокоєно переступали з ноги на ногу, але зробили так, як їм наказали. Коли воїни відійшли, Конан швидко сховався за величезним деревом і став удивлятися в той бік, звідки вони прийшли.

Усе могла приховати ця густа зелень…

Нікого не було. Не чулося голосів піратів, що йшли попереду. Несподівано Конан відчув у повітрі якийсь незнайомий, екзотичний аромат. Він блискавично обернувся; щось ласкаве торкнулося його голови. Із зеленої гущавини до нього схилилися величезні чорні квіти, а одна з них уже встигла торкнутися його шкіри. Квіти розкрили свої пелюстки й шелестіли, хоча вітру не було. Конан відскочив, пізнавши чорний лотос. Його нектар спричиняв смерть, а аромат викликав сонні видіння. Але було вже пізно. Кімерієць відчув, що летаргічний сон затьмарює його свідомість. Спробував звести меча, щоб обрубати гілки, але руки не слухались і безсило опустились. Спробував покликати своїх воїнів, але з вуст замість крику зірвався тихий шепіт. За мить закачалися, потьмарилися й попливли перед його очима джунглі, і він уже не чув страшних криків і стогонів, що лунали неподалік. Ноги його обм’якли, і Конан безсило впав на землю. Над його розпростертим тілом у нерухомому повітрі гойдалися чорні квіти.

III. ЖАХ У ДЖУНГЛЯХ

Чи ж тільки сон від лотоса явивсь?

Будь проклятий, бо вкрав життя утіху,

Безсилля мить була смертельним лихом,

Коли мій ножик кров’ю не упивсь,

А меч лишивсь не вийнятий із піхов.

“Пісня про Бьоліт”

Спочатку його охопило відчуття темряви, породженої абсолютною пусткою. Потім виникли силуети — нечіткі, потворні й швидкоплинні. Подув вітер, і з ревучого мороку утворився вихор. Лячна пітьма несподівано відступила, і на березі широкої річки, яка перетнула безмежну рівнину, виникло місто із зеленого каміння. Нелюдські істоти мешкали в цьому місті.

Крилаті й величезні, вони являли собою результат розвитку іншої гілки древа еволюції, вершиною якої ми вважаємо людство. Нагадуючи людину будовою свого тіла, ці істоти все ж таки більше були схожі на гігантських мавп. Ці розумні й мислячі істоти пішли далеко вперед у своєму духовному й естетичному розвитку. Коли їхня раса будувала своє величезне місто, предки людини ще не вийшли з океану на берег.

Вони не були безсмертні. Хоча життя їхнє було досить тривалим, вони, як і все на світі, що створено з крові та плоті, відлюбивши й