Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

стометрівку. Зате вага на десять кілограмів теж більша.

Тридцять чотири секунди — і матимеш «задовільно». А менше — не

можна. Менше — це профнепридатність. Отже, будь ласка, поспішай. Мчи. І не квапся. Бо може впасти штурмівка, впадеш

сам, а тут не цирк. Тут пожежа. І люди, які чекають од тебе, одного тебе, порятунку. Ти для них зараз — один на весь світ, ти — весь світ.

У кільканадцятьох метрах від навчальної башти легенький

паркан, за ним якесь ПТУ. Коли курсанти кидаються з

вогнегасниками до «жарівки», біжать з сорокаметровим рукавом

до ствола, — петеушники в чистеньких спецівках аж приростають

до свого паркана, спостерігають за хлопцями з училища, ніби

справді за циркачами. Або диваками? Цікаво, що б подумали Вася

Бондар, Вітя Рудченко, Льоня Ільченко, побачивши зараз свого

Володика. Де вони, чорнобильські друзі? Василь десь на флоті, Вітя вже теж призваний на армійську службу... Ні, в них дії

майбутніх пожежних не викликали б зневаги. Зрозуміли б, іде

навчанння, за яким праця, боротьба.

Минають тижні, місяці. Над перекладкою Володя по двадцять

разів поспіль бере верх. А стометрівка ще й досі не

підкоряється. Рукава хоч і порожні, але вперто опираються (що

буде, коли вони — з водою?). Ніяк не хоче сорокаметровий змій

підминатися до розгалуження, не кращу вдачу демонструє ствол, коли його черга приєднуватися до рукавної лінії.

Ще є естафета, має чотири етапи.

Вправи з рукавами — третій, передостанній. Те саме тут

виходило у Володі Правика куди краще. Позаду у команди

будиночок, на дах якого треба забратися з допомогою так званої

палки, здоланий і паркан. На третьому етапі з рукавів

утворюють робочу лінію, негайно ж від’єднують її від

розгалуження, від’єднують ствол. Останній етап: з

вогнегасником до «жарівки», залізного листа, де палають гас і

бензин. Цю пекельну суміш має гасити.

В естафеті множилися вправність, кмітливість. Може, тому, що

дуже чіткий, наочний зв’язок поміж її учасниками?

Пересвідчувався хлопець: самі фізичні навички не забезпечують

успіху, принаймні для нього. Внутрішній настрій не менше

значення має...

От і вправа з висувною драбиною, де перемогу виборюють

удвох, значно швидше виходить у Володі, ніж штурмівка.

Щоправда, вже й там руки не тремтіли, ноги не прикіпали до

сходинок, гак удавалося влучніше закинути за підвіконня. Але

до беззастережності, безпомилковості він наближався саме при

підійманні висувною драбиною.

Хоч тут усе куди складніше. Драбина закріплена на пожежній

машині, один з курсантів має прожогом заплигнути на неї, зняти

драбину (вага вже не десять, а сорок п’ять кілограмів), другий

її підхоплює, добігають до навчальної башти, один установлює

нижнє коліно на землі, другий висуває два верхніх, і вже мчить

догори. На все це — тридцять дві секунди. Так, при оцінці

«задовільно». Тут Володимир Правик — устигав. З штурмівкою

зробить усе правильно, а швидкості ніяк не вистачає...

Того дня курсант Правик на навчаннях з самоврятування

почував себе незграбним, вайлуватим. Здавалося, всім заважає.

«Якщо так і не зможу того, що на моєму місці зумів би інший?

У вирішальну мить підведе реакція, не вистачить точності

рухам?»

Стрілка секундоміра нагадує хлопцеві стрілку вагів. А на

них, на терезах,— людські життя. Врятовані або втрачені.

Згадується ярославський селянин Марін, який випередив і

вогонь, і відчай. А він же не був пожежним, його мужність і

кмітливість непередбачені, раптові, випадкові. Для пожежного в

них повсякденні риси професіональної поведінки. Мабуть, тому

так непросто гасити пожежі, що при цьому не можна сподіватися

на випадок, на випадковість...

Випадково погасити пожежу можна тільки в анехдоті, яких про

пожежних складено доволі. Щоправда, окрему людину може

врятувати щасливий випадок. Таке Володя не тільки читав у

розповіді про пожежу Великого театру. Він бачив подібне у

фільмі, кадри якого ввібрали трагедію бразільського міста Сан-

Паулу.

Це був навчальний сеанс: в училищі часто демонстрували

документальні фільми за програмою навчань. Цей фільм знятий

настільки майстерно, що кожному з сотень курсантів здавалося: двадцятиповерхова споруда з поетичною назвою «Жоельма» справді

перед ним. Не на екрані, а цілком реально. Драматизм видовища, жахливі подробиці відбиті незворушною кінокамерою. Володя

всією уявою був у далекій країні, з людьми, які опинилися в

безвиході, з пожежними, які щосили намагалися врятувати їх, здолати ненажерливу стихію але приборкати її не могли.

Сан-Паулу — місто фінансових і промислових магнатів.

Банківські контори, правління індустріальних корпорацій, це

близько тисячі службовців, займали дві велетенські, але

витончені за обрисами споруди, з’єднані системою сходів і

ліфтів.

Майже напередодні катастрофи на пишній церемонії

архітектурному комплексу дали його мелодійну назву. «Жоельма», модернова окраса міста-велета, була з тих твердинь, які

вістрями штурмують, розтинають небо, а самі ж, недосяжні і

пихаті,— поза будь-якими небезпеками.

Як буває зрештою завжди і всюди, сила пихатості виявилася

оманливою. Громаддя з бетону і криці спалахнуло за кілька

хвилин. Кілька годин, і від сяючої металом, дзеркальним склом

красуні «Жоельми» залишився тільки мертвий каркас. Близько

півтисячі загиблих, обпалених, поранених... Серед звичайного

мирного дня, який через легковажність, недбалість людську

перетворився в аутодафе — люту розправу вогню з беззахисними

людьми. Тисяча бійців, всі пожежні Сан-Паулу, виїхали до

«Жоельми». Проте полум’я буяло майже без перешкод.

Пожежа виникла близько дев’ятої ранку. Службовці займали

робочі місця. Ліфти сновигали поміж поверхами. Сотні

відвідувачів уже поспішали в банки та офіси.

Можливо, загальна заклопотаність спричинилася до того, що

черговий дванадцятого поверху лишився сам на сам з лихом у

вирішальні перші хвилини. Вогню вдалося виграти час.

Курсант Правик вкотре з гірким подивом помічав: причини

вогняних вакханалій повторюють одна одну.

Друга чверть XIX сторіччя, Петербург, заграва над Зимовим

палацом, мільйонні збитки. Початок усьому — сажа, яку не

загасили в димоході.

XX сторіччя, сімдесяті роки. Бразілія, ділове місто.

Величезний архітектурний ансамбль гине від іскри, яка з

шарудінням вихопилася з кондиціонера.

Поки черговий нервово вимикав електричний струм, спалахнув

кондиціонер. Поки черговий схопив вогнегасник, полум’я буяло

навколо. Службовець вибіг, щоб попередити про лихо, запалали

сходи, меблі. Спека всередині будівлі досягла тисячі градусів.

Люди розбивали герметично зачинені вікна, скупчувалися на

декоративних балконах. Не вистачало повітря...

Втричі довші, ніж сторіччя тому, сучасні пожежні драбини.

Але навіть до середини «Жоельми» вони не сягали. Вертольоти

намагалися пробитися до верхніх поверхів, до даху, але марно.

Розпечені потоки були сильнішими за них. Подібно скелелазам, сантиметр за сантиметром, пожежні видираються догори по

стінах. А повз них летять вниз, на асфальт, нещасні, чиї

фізичні сили і воля вичерпані до останку. А з натовпу, який

оточив «Жоельму»,