Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

Тримайтесь!»

Хочеться Володі Правику ближче побачити обличчя людей з

юрми. Натовп заважає пожежним. І до «Жоельми» вони прибули аж

через двадцять хвилин, бо сотні автомобілів, тисячі перехожих

перетинали їм шлях.

Кінокамера фіксує неймовірне. З підвіконня на вісімнадцятому

поверсі зникає чоловік. Мужність не зрадила, навпаки: він

прагне поділитися нею. Намагається потрапити на малесенький

балкон дев’ятнадцятого поверху. Там жінка вже близька до того, щоб стрибнути вниз, обірвати страждання. Чоловік, який сам був

на останній межі, знаходить сили, щоб захистити від

непоправного іншу, незнайому людину. Хоч вона не кликала на

допомогу, бо зневірилася в ній.

Двадцять хвилин триває перегляд бразильської стрічки. Довгі

роки діятимуть для курсантів одержані з неї уроки. Володимир

Правик ще раз наказав собі міцно запам’ятати: час для

пожежного відзначають миттєвості. І назавжди запам’ятав

маленьку постать службовця, який, мабуть, і сам лишився жити, бо встиг роздмухати в іншій майже мертвій людині надію.

Справедливо, що надія справдилась. Якби завжди...

...Після навчань майор Підколзін затримав Володю Правика, посадовив поруч з собою на сходинці трибуни неподалік від

навчальної башти. В її вікнах досі висіли курсанти, вперто

відпрацьовували елементи самоврятування.

— Напевне, теж збирався ще пострибати? Діло добре.

Тренування, повір мені, зрештою як слід розвине реакцію, вестибулярний апарат. Зараз підеш до хлопців. Але порадити

тобі хочу: пам’ятай, коли дієш сам,— не самотній. Всюди люди.

Всім ти потрібен, для одних рятівник, для інших — товариш.

Швидше привчай себе до такої думки. Самоврятування легше піде.

Ще покажеш вищий пілотаж.

Вищий пілотаж Володя бачив, на четвертому поверсі навчальної

башти з’явилася людська постать, крихітна для погляду з землі.

Торкнулася стіни — на мить, один раз,— і вниз. Майже з

піднебесся.

Це тренер, майстер спорту, демонстрував курсантам своє

мистецтво. Прекрасне, недосяжне мистецтво. Володимир

Грушовінчук показує блискавичну майстерність. Спускається, правда, за кілька перебіжок, проте легко, впевнено. Чому не

може так Володя? Вузол, яким на лутці закріплюється мотузка, зав’язує вправно. На відміну від морських, пожежний вузол

треба зав’язати не тільки правильно, а й швидко, за три-чотири

секунди. Володя встигає. А став на лутку — руки важкі, повільні, наче уві сні.

«Якби прийшла до нього рішучість,— думає майор.— Буває вона

сердитою, то це не завада, адже курсант уже відчуває на

обличчі пекучий подих пожежі. Буде рішучість, тоді все

здолає».

Пропонує хлопцеві:

— Спробуй розібратись, чим для тебе таке страшне

самоврятування? Догори, в полум’я, ви всі — бігцем. А вниз

треба чи не всіх виштовхувати. Поясни причину!

Тепер посміхається Правик:

— Справді, ви ж навіть Володю Грушовінчука виштовхували:

«Вниз, або викину!» Він розповідав, що подумав: «Все одно

падати»,— І стрибнув.

Тут же і питає напружено, з тривогою:

— Михайле Миколайовичу, може, я боюся висоти?

Підколзін відповідає вагомо, роздільно:

— Побоювання висоти — природна риса людини.

Курсант зовсім сумно:

— Як же бути?

Майор не виказує нетерпіння:

— Подолаємо. Подужаємо. Поступово, потихеньку.

Наполегливість маєш. Отже, виробимо навички. Не було ще іншого

випадку. Ти ще таке згадай. Самоврятування застосовується в

критичній ситуації. Обвалилися конструкції, закрито шлях

уперед, назад нема виходу. А на тебе чекають і люди в лихові, і чати. Тобто самоврятування — не втеча. Це маневр у наступі.

За Бойовим статутом, перше, основне завдання пожежної служби

— рятування людей. То як же справді важко зосередитися на

власній безпеці хлопцям, які готуються боронити від небезпеки

інших!

...Потренуватися на навчальній башті з такими ж завзятими

ентузіастами курсант Правик того разу не встиг. Побіг до

корпусу: час шикуватися на обід.

Згодом, в навчальному класі, розгорнув спочатку не підручник

— книжку «Психологія і космос». Швидко знайшов потрібні рядки.

Так і є, він не помилився, почуте від майора підтверджується

словами Гагаріна: «Побоювання висоти у людини — природжене, це

почуття, знайоме всім».

Шкода, що він раніше не знав про цю книжку. Втретє видана за

кілька років. Стисла оповідь, а скільки ввібрала. Володимир

Правик народився рівно через рік і два місяці після польоту

космічного корабля «Восток». Хлопець не уявляє собі світу без

Юрія Гагаріна. Вірно сказано в передмові книги: «Велич його

подвигу ще неодноразово і по-новому буде усвідомлена в

майбутті. На прикладі його життя виховуватимуться багато, нових поколінь. І завжди люди запитуватимуть себе: якою була

ця людина?»

А з цим Володя не згоден: «була». Хіба людина «була», хіба

зникла, якщо сьогодні в її роздумах і житті знаходить

дороговказ хоч хтось один з тих, хто живе на землі? Приклад

для багатьох нових поколінь... Це все-таки абстракція. Гагарін

— не колись, а сьогодні, зараз,— з Володею Правиком, з усіма в

їхньому училищі.

«У житті є будні і свята. В пожежній охороні є напруженість

чергувань, яка потрібної миті виливається в запеклу атаку, йдучи на бій з вогняною стихією, боєць не питає, що призвело

до пожежі: збіг фатальних обставин, недбалість, злочин чи

розбурхані сили природи. Все це — потім: аналіз, зіставлення

фактів, експертизи, висновки. А поки що — бій. І, як в бою, втрачаємо товаришів — це найдорожча плата за перемогу. Люди

повинні завжди знати про них, тому так необхідні музеї в

пожежно-технічних училищах. Нехай в них живе пам’ять про

бійців вогняного фронту і слава подвигу, яку вони лишили

людям»,— під цим записом в книзі відвідувань музею черкаського

училища —підписи учасників зборів — викладачів основ пожежної

теплофізики, які приїхали на них з Алма-Ати, Іванова, Ленінграда, Львова, Свердловська, Ташкента, Харкова...

На мапі СРСР, куди наносять місця служби випускників

училища, теж стрілки по всіх напрямках: з Черкас до Астрахані

і Норильська, Донецька і Караганди, Чернівців і Хабаровська.

Вся країна тут, у скромній за розмірами кімнаті. Потрапивши до

неї, несамохіть згадуєш, якими холодними, непричетними до руху

життя бувають помпезні пантеони, де час зупинено на подіях і

датах, які минули. «Дивіться, ось те, що було колись і вже не

повернеться, не повториться ніколи. Дивіться, благоговійте, бо

ніхто не зійде до вас з цієї недосяжної височини і вам не

здійнятися туди!»

Грандіозні масштаби, невиправдана розкіш обладнання, вбрання, неухильне «дотримування правил», раз і назавжди

встановлених щодо змісту, розташування експонатів... Чи не все

це часом відвертає від музеїв очі і серця людські?

А музейна кімната Черкаського пожежно-технічного училища

щодня переповнена відвідувачами.

Що таке дружба? Спитайте дітлаха — здивується. Для нього

таке просте поняття. Друзів-приятелів має, в книжках доволі

читав про дружбу. Коли в піонертаборі «Зірниця» поміж двох

дубів біля майданчика для вогнища з’явився заклик «Навчаймося

дружити!», Володик