Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

У попередньому параграфі було порушено питання, чому хтось узагалі приймає державну валюту у випадках: 1) коли валюта не може бути прийнята в обмін на дорогоцінний метал або іншу сильнішу валюту за фіксованим курсом; 2) якщо закони, які регулюють легальні платіжні засоби, не виступають ані обов’язковими, ані достатніми умовами, щоб забезпечити прийняття валюти суб’єктами економіки; 3) якщо урядова «обіцянка сплатити» на пред’явлення валюти — це лише обмін однієї п’ятидоларової купюри на іншу.

У цьому підрозділі ми спробуємо дати відповідь на ці питання відповідно до MMT.

Одне з найважливіших повноважень суверенного уряду — це право стягувати податки, а також збирати інші платежі на користь держави, зокрема внески та штрафи. Податкові зобов’язання накладаються на суб’єкти економіки в національній грошовій одиниці: долари — в США, Канаді, Австралії, єна — у Японії, юань — у Китаї, песо — у Мексиці. Суверенний уряд також визначає, за рахунок чого може бути виконано податкові зобов’язання. У більшості розвинених країн податкові платежі приймають у державній валюті.

Далі ми аналізуватимемо, як саме виконуються платежі на користь держави. Платники податків у США переважно використовують для цього чеки, виписані на приватні банки для виконання, а уряд, отримавши ці чеки, здійснює операції з дебету (списання) резервних грошей приватних банків. Тобто приватні банки, здійснюючи платіж у національній валюті (технічно резерви — це боргові зобов’язання центрального банку держави) від імені платників податків на користь уряду, виступають посередниками між платниками податків та урядом. Коли банк здійснює такий платіж, це означає, що платник податку виконав своє зобов’язання перед урядом, а саме податкове зобов’язання ліквідується.

Зараз ми здатні відповісти на питання, поставлене раніше: чому люди приймають та використовують директивну валюту уряду? Тому що державна валюта — основна (а часто і єдина) річ, яку уряд приймає для сплати податків та інших боргів на користь держави. Щоб уникнути штрафів та покарання за несплату податків (зокрема тюремного строку), платник податків має отримати національну валюту.

Нині, за умов посередництва банків, саме комерційний банк забезпечує надходження валюти від платників податків державі. Раніше платники податків робили це напряму: щоб сплатити податки, внески та штрафи на користь уряду, вони приносили в скарбницю монети, мірні палички або паперові купюри. Тепер банки переказують платежі платників податків до казначейства через рахунки в центральному банку, який відіграє роль державного банку. Про це ми поговоримо пізніше.

Звичайно, державну валюту використовують і з іншою метою: монетами можна розплачуватися, купуючи товар в автоматах; приватні борги можна виплачувати готівковою державною валютою (паперовими грошима); державна валюта може накопичуватися в скарбничках для майбутніх витрат. Та всі ці функції валюти другорядні й зумовлені бажанням уряду приймати її як податкові платежі.

Зрештою, причина цього — те, що будь-хто, хто має податкові зобов’язання, може використовувати валюту для їх ліквідації. Таким чином, національна валюта має попит, а отже, може бути залучена до приватних платіжних відносин. Уряд не може присилувати своїх громадян використовувати національну валюту для приватних платежів або накопичувати її в скарбничках, однак уряд може змусити використовувати державну валюту для задоволення податкових зобов’язань, які він визначає та накладає на суб’єктів економіки.

Тому ні резерви дорогоцінних металів (або іноземної валюти), ні закони, які регулюють легальні платіжні засоби, не потрібні для того, щоб забезпечити прийняття національної валюти. Усе, що потрібно, — це введення податкового зобов’язання, яке сплачується в національній валюті. Саме податкові зобов’язання (або інші обов’язкові платежі) перебувають, так би мовити, за лаштунками, тобто саме податки — це той фундамент, який забезпечує попит на національну валюту.

Фраза «обіцяю заплатити» на купюрі британського фунта стерлінгів, — перебільшення і насправді вводить нас у суттєву оману. На грошовій купюрі фактично має бути напис: «Я обіцяю прийняти цю банкноту в оплату податків». Ми знаємо, що казначейство Великобританії насправді нічого не платитиме (окрім іншої банкноти), коли буде пред’явлено 5-фунтову паперову купюру. Проте воно прийме — мусить прийняти цю купюру в оплату податків. Якщо казначейство відмовляється приймати власні IOU в оплату, це означає, що вона не виконує власних зобов’язань і щодо них відбувається дефолт.

Згадаймо слова колишнього президента Джорджа Буша-молодшого: «У Теннессі є давня приказка — знаю, що вона поширена в Техасі, можливо, в Теннессі: раз мене обдуриш — ганьба... ганьба тобі. Обдури мене раз — і тебе не можна обдурити знову».

Пробачте йому: очевидно, у свої студентські роки він забагато слухав Роджера Долтрі й гурт «The Who»99. Він мав на увазі, що, якщо уряд обдурить мене раз — хай йому буде соромно, але вдруге обдурити він мене не зможе.

Власне, усе це стало однією з ключових причин творення Банку Англії. Свого часу король Англії часто не виконував своїх фінансових зобов’язань, а отже, не був кредитоспроможним. Банк Англії був створений як посередник між некредитоспроможним королем і його підданими та повинен був узяти його боргові розписки та випустити власні боргові розписки для фінансування його витрат. Але про це іншим разом.

Ось так насправді й обмінюється національна валюта — не на золото, а на платежі на користь держави. На обліку податкових платежів ми зупинимося згодом. Для нас зараз достатньо усвідомити, що податкові зобов’язання перед урядом виконуються з моменту передання (або сплати) власних IOU уряду уповноваженим збирачам податків.

Можемо зробити висновок, що податки керують грошима100. Спершу уряд директивно встановлює розрахункову національну грошову одиницю як одиницю обліку (долар — в Австралії, тенге — у Казахстані і песо — на Філіппінах). Далі накладає податкові зобов’язання на суб’єктів економіки в цій національній грошовій одиниці обліку. В усіх сучасних державах цього достатньо, щоб забезпечити деномінацію багатьох (насправді більшості) боргових контрактів, активів та цін у національній грошовій одиниці.

Зверніть увагу, яка асиметричність доступна владі: вона накладає на вас зобов’язання, змушуючи приймати ці боргові розписки. Хороший хід. Можете зробити так само, якщо ви король у своєму власному невеликому палаці. Можете оподаткувати дітей у власній сімейній валюті (назвемо її «петренко») та платити їм за виконану хатню роботу, щоб вони таким чином заробили валюту, необхідну, щоб сплатити податок. Якщо ви каратимете їх за несплату податків, вони важко працюватимуть, щоб отримати сімейні «петренки»!

Таким чином, уряд має можливість випускати власну валюту, що також номінована в національній грошовій одиниці обліку, допоки він приймає цю валюту в оплату податків. Не потрібно «забезпечувати» валюту дорогоцінним металом, так само як немає потреби ухвалювати закони про офіційний платіжний засіб, що вимагали б приймати національну валюту. Наприклад, замість того щоб викарбовувати на грошах напис «Ця банкнота — законний платіжний засіб для всіх заборгованостей, державних і приватних», треба домогтися від усіх суверенних урядів обіцянки,