Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

людині й захищатиме її; робот виконуватиме накази людини, якщо це не суперечить першому закону; робот буде дбати про себе, якщо це не суперечить першим двом законам. Послідовний гуманізм: найбільш титулована повість Азімова «Двохсотлітня людина» (1976) розповідає про безкомпромісну боротьбу робота за право бути визнаним людською істотою.

Щоправда, не всі такі оптимісти (якраз від цього моменту, від середини 60-х, бере свій початок своєрідна «темна фантастика», яка до людини скептична або не вірить в неї взагалі). Злам помітно вже у «Марсіанських хроніках» (1951) Рея Бредбері, де ще питання, хто більш жорстокий — земляни чи марсіани. Тоді ж люди починають потроху програвати штучним істотам, як в романі Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електроовець?» (1968).

Проте найбільший прорив у напрямку осягнення людської безпомічності в космічних масштабах робить Станіслав Лем (так і хочеться сказати — найбільш потужний український фантаст, бо ж народився Лем у Львові).

Він багато написав. Півтора десятка романів, збірки оповідань «Казки роботів» та «Кіберіада», цикли історій про космічні мандрівки Йони Тихого, три книжки рецензій на уявні книги — у всіх багато кумедного, гуманістичного, як те й належить автору некосмічної нації, яка хіба з гумором здатна ставитися до високих успіхів сусідів. Взагалі, подібні історії, включно з текстами американських та радянських космо-оптимістів, варто б поставити на один рівень із простішими авантюрними історіями, про які мова була у попередньому розділі: людина йде вперед, людина перемагає, людина під-корює космос. Самі розуміємо: 50-60-ті були часом віри у зоряне майбутнє людства.

Проте зненацька Лем пише щось кардинально відмінне від своїх звичних проблематики та стилістики і створює чи не найбільший шедевр світової космічної фантастики — Лем пише «Соляріс».

У цій книжці, що знаково з’являється у 1961-у, році першого польоту людини в космос, Лем робить серію безпрецедентних у своїй жорстокості та тверезості відкриттів: у космосі на нас ніхто не чекає; якщо ми там зустрінемо розумних істот, то вряд чи порозуміємось із ними; нарешті, пройде дуже-дуже багато часу, а людство ще майже нічого не досягне. Як так? Адже згідно з хроніками Бредбері ми мали висадитися на Марс ще у 1999-у й до 2002-го планета вже мала бути повністю колонізованою! Зараз 2018 рік, а ми все ще намагаємся (й не аж так успішно), аби до Червоної планети долетів хіба манекен в автомобілі.

От відтоді, від Лемового «Соляріса», вже варто починати боятися. Якщо уявляти собі, що існує космічна готика, то «Со-ляріс» її перший роман. І діє він на читача так само готично: ось космос, ось смерть, і втечі від них не буде.

Розрив цього роману з традиційною науковою фантастикою ще більший, бо зміщені чи й знищені наші звичні орієнтири оцінки, з оптимізмом та песимізмом включно. Соляріс — жива планета, розумна, але незрозуміла істота, яка, схоже, й не намагається вийти із землянами на контакт, а просто реагує на подразники. І жах не в тому, що люди не можуть дешифрувати її сигнали, а в тому, що сигнали людей і самі люди їй анітрохи не потрібні. Всесвіт може обійтися без нас. І там не помітять нашої відсутності.

Чи все, насправді, не так? Ось він — горизонт для додаткових інтерпретацій, що і робить подібні тексти читанням складнішим за прості ланцюжки авантюр. Адже Тарковський прочитав Лема зовсім інакше: наголошують, що режисер, наперекір волі автора, кличе людство повернутися від зірок додому — на Землю. Утім, мені здається, планета Земля, як її зображено у фільмі, постає не більш затишною і навіть не менш небезпечною за Соляріс.

Але погляд Лема все ще спрямований у космос. Вибух популярності такого типу фантастики траплятиметься щоразу, коли людство переживатиме новий етап суттєвих технологічних відкриттів або черговий ентузіаст стартуватиме в напрямку Марса (і це стосується не лише космосу, звісно). Проте вслід за оптимізмом одразу ж крокуватиме скепсис — або навіть випереджатиме його. Згадаймо (хто може): на початку 80-х ще ні мереж, ні навіть толкових комп’ютерів, а в кіберпанківських романах уже на повну амплітуду тривають хакерські атаки й керовані штучним інтелектом корпорації обмінюються ядерними ударами.

Кіберпанк, постапокаліпсис, антиутопія — ось ще три жанри серйозної, «похмурої» фантастики, де для людей у майбутньому нічого доброго, хоча вони зі своєї планети нікуди й не збиралися летіти. І ніхто, хто має досвід читання у цих жанрах, не скаже, що це легке чтиво, примітивна й безвідповідальна масова література. Такі тексти значно страшніше читати на ніч. Власне, ніколи й не намагайтеся повторити це вдома.

Адже на відміну від багатьох хоррорів, у реальність яких ми елементарно можемо не повірити (трилери тут дещо відмінні й ближчі до детективів), на відміну від фентезі, в якому порятунок може прийти одразу й нізвідки, жанри сай-фаю лякають, бо вони… наукові. Це дійсно може трапитися. Післязавтра.

Усі вони описують світ, в якому вкрай погано і яким керують погані люди (антиутопія), дуже погані люди, інколи монстри (постапокаліпсис) чи не менш погані у ставленні до людей машини (кіберпанк). У першому і останньому випадках мешканці уявного простору можуть не помічати всієї крутизни штопору, в який потрапив їхній світ. Їх обмежують в правах та виборі (наприклад, сексуального партнера), але вони цього не бачать й залишаються щасливими. Сюжет обертається навколо одного-двох чи групи персонажів, які справжній стан справ розуміють і кидають виклик системі. Так от — закон жанру — всі повстанці мусять загинути. Фінал має бути сумним. Тому це для читачів із міцною нервовою системою й затишною реальністю довкола. Утім, якою б складною не була наша дійсність, світ у, скажімо, постапокаліптичних творах завжди значно страшніший. Тому виринання з такого тексту завжди радісне. Щоправда, неспокійний осад залишається: який там рік у нас на горизонті? 2084-ий?

Класичні антиутопії Євгенія Замятіна, Олдоса Гакслі, Джорджа Орвелла та Рея Бредбері, що з’явилися у першій половині ХХ сторіччя, непокоять вже менше. Нам моторошно, але спокійніше, бо здається, що тоталітарні небезпеки минули. Але варто дещо змінити час та простір, як це зробили ближчі до нас Марґарет Етвуд в «Оповіді служниці» чи Булем Сансаль у «2084: Кінець світу», і страхи оживають з новою силою. Що вже казати про класику постапокаліпсису, як от роман Кормака Маккарті «Дорога» (2006) чи антологія «Спустошені землі: історії