Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Кіберпанк, що лякає нас майбутнім пануванням машин, свої витоки бере у романах Курта Воннеґута і Філіпа К. Діка, проте реально окреслюється у 80-ті роки минулого сторіччя в прозі Вільяма Ґібсона та Брюса Стерлінґа. Стартовими книгами, що дали жанру відомість, є перший роман «Трилогії кі-берпростору» Вільяма Ґібсона «Нейромант» (1984) та збірка «Дзеркальнотіні: антологія кіберпанку» (1986). Наступне покоління авторів з’явилося вже у новому сторіччі. Їхнім маніфестом стала збірка «Перепаяні: антологія посткіберпанку» (2007). У масовій свідомості та культурі жанр матеріалізувався, звісно ж, після появи першої частини кінотрилогії «Матриця» (1999). Ми ще не підозрюємо свої ноутбуки, що вони мають власну думку про нашу поведінку та тексти, проте алгоритм фейсбуку, що приймає рішення, які пости нам читати, уже непокоїть. Й ми зовсім не певні, що ним все ще керують люди.

Надія на технологічний порятунок нас самих і всього планетарного життя сусідить зі страхом, що техніка дасть збій, вийде з-під контролю і відмовиться нас захищати. Ми ще можемо сподіватися на дрібку милосердя влади, коли мова про антиутопії (адже всі диктатори люблять дітей, ні?), проте гіпотетичне правління машин обернеться тотальною байдужістю до людини й долі всього людства. Зараз фільтри мереж холоднокровно блокують наші акаунти й витирають профілі, але що коли вони доберуться до банківських рахунків та систем життєзабезпечення? Смерть в кіберпанківських творах автоматична, а відповідь системи миттєва. Найгірше, що це не лише лякає, але й заворожує.

Багато разів ставив собі запитання: чому нікому не подобається Волдеморт, проте підлітки малюють графіті з Дартом Вейдером? Напевне, знову ж, справа в тому, що Темний Лорд не обіцяє жодного рятунку — AVADA KEDAVRA! У той час, як Лорд Імперії сам є живим прикладом технологічного воскресіння. Він теж убиває (і то доволі ефектно), проте ми знаємо, що навіть поплавлене світловими мечами тіло потім здатне відродитися в кіборгічному організмі. Й технологія дасть йому суперсилу. У всіх супергероїв так. Нас тішить, як легко слабкий може стати сильним, як рішуче жертва перетворюється на месника за свої та чужі кривди. You’re coming with me dead or alive, — каже Робот-поліцейський і волочить за собою поверженого зловмисника, відстрілюючи дорогою його поплічників. Бути Гаррі Поттером здатен лише Гаррі Поттер; навіть чарівником-напівкровкою треба народитися. Натомість технологія дає шанс на всесильність буквально усім — а може, ми завтра знайдемо суперкостюм чи лати, чи

крила, чи відростимо зябра? Сила технології вражає, навіть якщо вона втілена у всуціль ворожому організмі чи машині. Термінатор здатен, розсипавшись на друзки, зібратися знову крапля за краплею, і він йтиме до мети, незважаючи на всі обставини, цілеспрямовано, вперто, аж доки не зможе сказати своє заповітне — Hasta la vista, baby!

Читання хоррору або фентезі, або варіантів наукової фантастики — обов’язковий крок до текстів вищих рівнів. Це гарт психіки та тренінг сильних почуттів. Пожива несвідомим бажанням, коли лібідо блідне, а мортідо звучить на повну. Так виглядає релігійна література агностичної епохи, хоч ангели в ній приходять чи то в образах ельфів, чи в подобі джедаїв на міжгалактичних зорельотах.

4. Чим заспокоює Шерлок? Монстри всередині нас

Тексти першого рівня, мелодрами, авантюрна та гумористична проза, грають з нашим несвідомим легко — трохи пощипують його чи незлобиво дражнять. Хоррор, фентезі та сай-фай беруться до справи серйозно: їхні сюжети хапають наші утробні страхи, помножують та посилюють їх, дуже часто на друзки розбиваючи всі сподівання на порятунок. Утім, надія є. Якщо повернеться Ґендальф. Або якщо встигне Скайвокер. Чи зможемо ми довго витримувати таку непевність?

Детектив з’являється як продовження хоррору — його, як пам’ятаємо, винайшов Едґар По, великий майстер жаху. Це жанр, в якому раціо буквально повстає проти диктату несвідомого: що значить виходу немає? От зараз прийде хтось геніальний і розплутає всі таємниці! Логічно і просто. Вельми гуманістичний жанр, що вірить у силу людського розуму й протиставляє його всілякій темній чортівні. Та більше — детектив демонструє, що жодної чортівні насправді немає. Містична собака, яка кількасот років переслідує проклятий рід? Повна дурня! Трішки фосфору і галюцинації кількох неврастеніків. Крок за кроком, уважно колекціонуючи спостереження та роблячи закономірні висновки, ми зможемо з тим усім дати собі раду.

Ну, все ж не ми самі, а з допомогою супераналітика, в якого/ якої логіка та спостережливість значно вищі середнього. Має з’явитися інтелектуальний геній — людина Полудня, кого б ми не мали зараз на увазі, Ніцше чи Стругацьких. Сам факт, що розум здатен все зрозуміти, дуже, дууже заспокоює читача. Детектив, безперечно, — найкомфортніший жанр. Пам’ятаєте, Орвелл радив читати про вбивства після доброго обіду? Свій «1984» він би так запросто не порекомендував.

У детективному сюжеті діють одразу три фактори уподібнення, перші два з яких властиві хоррору, фентезі й іншим жанрам фантастики. По-перше, у літературі жаху з кожною наступною смертю читач все більше ототожнює себе з жертвою. Він буквально спинним мозком відчуває холодний подих небезпеки, що гусне довкола. Так, саме цього несвідоме і прагне — наблизитись впритул, але вижити.

Бінґо! А в детективах, природно, це відчуття присутнє зразу й здатне повертатися, якщо автор або авторка мають настрій убивати знову (наші компліменти, бабцю Агато!).

По-друге, щойно ми бачимо живцем якогось зловмисника чи маніяка (зловмисницю чи маніячку — якщо я десь не додаю фемінітивів, то, не сумнівайтесь, вони мали би бути), наше потворне воно виповзає з глибин психіки й починає активно фантазувати на тему фізичного нищення собі подібних. Прикрий кроманьйонець, що нікуди не подівся й лише принишк всередині нас, вкутаний у пахучі шати цивілізованості, з дикою радістю хапає свій кам’яний молоток і вже готовий трощити черепи направо і наліво. Сексу! Смерті! — волає він. Спочатку всіх взяти, а потім всіх убити (добре б, якби ми могли оголосити це хворою, суто маскулінною фантазією, але ж — no way! Відповідати доведеться всім). Тому в наступному кадрі ми приміряємо на себе личину вбивці — жахаємося скоєному, боїмося покарання і несвідомо плануємо, як його уникнути. Зловмисник переживає радість повної влади над жертвою. Не варто заперечувати — ми теж. Вам всім до мене, — сказав би добрий дідо Фройд, — і, можливо, навіть би заплакав. Як же врятуватися?

Рятунок якраз у третьому ототожненні, де свідоме починає брати гору: ми уявляємо себе детективами. Читання авантюрних романів, мелодрам, гумористичної прози, де все закінчується добре, — це як здорове