Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

харчування, повне вітамінів і радості. Детектив — це їсти гостре індійське каррі, щоб нам спершу зірвало дах, а потім ми будемо врятовані чаєм чи молоком, чи простою джерельною водою. (Хор-рор — це коли води наприкінці ніхто не подасть.) Детектив діє як вакцинація, коли хворобу впускають у тіло, щоб воно навчилося її поборювати. Ми можемо годувати свої страхи кримінальною хронікою або переглядами відео авто- та авіакатастроф, але особливість цього жанру — він розсіює жах ще до кінця сюжету.

Плюс кросворд. Бо крім оцієї всієї психоаналітичної машинерії, що непристойно виглядає і неприємно пахне, детектив, насамперед, пропонує ребус для розгадування — суто інтелектуальну вправу, все, що залишилося нам від шкільного курсу алгебри. Саме в цій точці художня література спонукає нас уже не просто відчувати (емоції завжди з нею, й у цьому її сила), але й… думати.

Тобто детектив — це завжди змагання читача з геніальним персонажем, який веде розслідування. Чим більша його геніальність, тим більше задоволення читачів, якщо їм вдасться заповнити всі клітиночки кросворду перед тим, як нам оголосять, хто винен. Майстерні автори детективів завжди дають цю нагоду: ось Пуаро збирає всіх учасників сюжету, по черзі виказує мотиви кожного, врешті — називає зловмисника. Я так і знав! — вигукує читач. Ми вже давно дійшли висновків, і блискучий бельгієць лише потверджує наші здогадки. Тоді ми тріумфуємо. І шукаємо наступну книжку з цієї ж серії. Детектив дає нам можливість за 300 сторінок відчути себе інтелектуалами. Ще не Джойс, але вже таки щось.

Звісно, ми можемо й не доскочити до розгадки самостійно. Але й це не біда, якщо автору/авторці вдалося приховати відповідь ефектно. Як розгадка буде нецікава, наприклад, зловмисником виявиться якийсь маргінал, що з’явився наприкінці тексту й не муляв нам від початку, читачі зостануться розчарованими, що для детективного жанру дуже й дуже погано. Гірше може бути лише одне: якщо читач вирахує убивцю чи крадія ще на 30-ій сторінці й ніщо його не схитне в упевненості. І навпаки, ми отримуємо задоволення, коли підозрювані в наших міркуваннях увесь час змінюються, а потім таки виявиться, що винен той, на кого вже й думати забули.

Для комфорту читачів багато авторів детективів, починаючи від Конан Дойла, вводять додаткового персонажа, який начебто допомагає вести розслідування, а насправді слугує громовідводом нашої читацької глупоти. Час від часу Голмс береться пояснювати суть справи Ватсонові (або Пуаро — капітану Гастінґсу, або Міс Марпл — нерозторопним тітонькам, яких біля неї завжди повно). Перед нами розвиднюється картина, але водночас також з’являється переконання, що «гальмує» і не може зрозуміти логіки процесу саме простосердий Ватсон. Ну, доктор хоч пише (у фільмах Гая Річі він ще й добряче б’ється), а от Гастінґс хіба грає в гольф, просаджує інвестиції та мило усміхається. Також їх тримають у тексті для мінімальної еротики, бо сам детектив уособлює чистий розум: «Пуаро існує лише від поясу вгору», — писала Агата. Геніям ніќ оли про це думати. Міс Марпл перестала цікавитись подібним дуже давно, Пуаро і Голмс, в оригінальних текстах мають хіба високі романтичні захоплення. (Сучасні екранізації, як знаємо, рішуче роздягнули Голмса, й від цього він став дещо жвавішим, проте й легковажнішим. Сподіваюся, Пуаро до цього не змусять.)

За тупим завжди є ще тупіший. А що Ватсон аж таким екстремальним простаком не видається, то контраст має бути рішучим. Так з’являється інспектор Лестрейд, що в осучасненій екранізації ВВС все ж більш адекватний, бо а) розуміє свій інтелектуальний програш у порівнянні з Шерлоком і б) сучасні британські фільммейкери люблять та поважають свою поліцію. В Агати те ж саме: грубуватий Джепп, діяльний та недолугий Слек. Виглядає, що автори кінця ХІХ — початку ХХ сторіч використовували жанр, щоб трохи пошарпати правоохоронні органи.

Словом, у доброму детективі читачі відчувають себе майже на верхівці інтелектуальної піраміди. Отже, несвідоме погодували, розум свій побавили — знову ж, бінґо! Складніші тексти більше апелюватимуть до мислення, залучатимуть не так емоції, як інтелект. До того ж, значно більшою мірою в них важитиме головний тотем художньої літератури як красного письменства — довершеність фрази, майстерність мови, тобто стиль.

інтерлюдія: СТИЛІ, СТИЛІСТИ, СТИЛЯГИ

Коли кажуть «яка вона стильна», то мають на увазі, що з одягом, зачіскою, макіяжем дівчини все окей. Головне тут цілісність образу та відсутність зайвого. Стиль — це сукупність правильно підібраних елементів. Чого б це не стосувалося — моди, музики, інтер’єру чи літератури.

У літературі стиль — це мова. Про авторів кажуть, що у них хороший стиль, коли читаємо, не перечіпаючись через неоковирні мовні звороти, лексика багата, а речення майстерно побудовані. Ми знаємо це на прикладі усної оповіді: хтось розказуватиме довго, із заминками, вставлятиме багато зайвих слів й наприкінці обов’язково зіпсує фінал, не змігши вкласти його в одну-дві ефектні фрази (добре розказані анекдоти викликають сміх останнім реченням, що діє, як відпущена пружина — гостро і влучно). У добре написаному літературному тексті такий ефект повинне викликати кожне речення. І жодне слово не має видаватися лишнім.

Власне, багато критиків та теоретиків літератури вважають досконалість стилю, тобто мовну майстерність, визначальною рисою сильного тексту: він буквально може бути «ні про що», не розказувати цілісної історії, не мати продуманої композиції та динаміки, бути населеним схематичними і неяскравими персонажами — доладно написаному тексту пробачать все. Топ авторів будь-якої національної літератури формують абсолютні майстри мови. Ми можемо нервово сіпатися від згадки про Не-чуя-Левицького з його кантрі-сюжетами, але заперечити стилістичну могутність цього автора неможливо. Гарно виглядати в тексті й на коктейльній вечірці — це одне й те саме. Вдягнеш кросівки з ядучо-зеленими шнурівками під костюм, й від тебе сахатимуться. «Нє тот цвєт, і уже проіграл, — казав Голохвастов, — нє тот парад на ліце».

Недолугі речення — це ті ж базарні кросівки, а зайві слова — кислотні шнурівки, що кітчево перев’язують тканину тексту. Критики такого не пробачають, читачі з досвідом, загалом, теж. Й тут мова навіть не про те, що якісь слова погані у принципі: вони просто можуть не пасувати конкретному тексту чи ситуації. Ми ж навіть зі своєю бабусею спілкуємося інакше, ніж з однолітками, ні?

У живописі художник використовує певний набір відмінних кольором та фактурою фарб, і його рішення, які, власне, брати, залежить і від сюжету картини, і від особистих уявлень про мистецтво. Уже згаданий Пікассо мав у своїй творчій біографії «блакитний» та «рожевий» періоди, а далі вже важили не кольори, а форми — так почався