BooksUkraine.com » Любовні романи » У черзі за святою водою 📚 - Українською

Читати книгу - "У черзі за святою водою"

212
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "У черзі за святою водою" автора Євгенія Анатоліївна Кононенко. Жанр книги: Любовні романи / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 53
Перейти на сторінку:
відомості з історії кави, рецепти її приготування, розказано про славетні кав’ярні Парижа, Мілина, Венеції, Москви. Про кав’ярні дореволюційного Києва відомостей нема. Коли такі й були, вживання кави все одно не було масовим, кавова традиція 70-90-х років не сягає корінням у сиву давнину, хоч і є сьогодні стійкою. Останнім часом відкрилися кафе, де кава, ЕSРRЕSSО значно дорожча, тож відносно дешева кава й далі п’ється по гастрономах із чашок з відбитими ручками, як і 10–20 років тому.

Пиво, вино і горілка теж у певних ситуаціях виступають як не домашні комунікативні напої. Для працівників неінтелігентних професій є звичним ідучи з роботи придбати кухоль — другий пива з бочки або ж пляшку горілки чи дешевого вина і розпити вдвох чи втрьох: пиво — поруч із діжкою, вино — у під’їзді чи сквері, майже нічим не заїдаючи. Пити в такий незручний спосіб штовхала обмежена кількість кафе, заборона «приносити і розпивати», істотна націнка на спиртне у кафе. Останнім часом таке пиття, що стало банальним сюжетом гуморесок, поступово відходить у минуле. Відкривається велика кількість точок, де «наливають» стільки, на скільки є грошей. А відносно широкий асортимент розлитого по пляшках і бляшанках пива ОБОЛОHЬ витісняє з ринку пивні діжки.

Трохи про статевий склад відвідувачів місць, де споживають напої. Жінка, що п’є каву без товариства, почувається цілком зручно. Біля пива чи горілки жінок нема, а як є, то зовсім пропащі. Втім, у південних містах України — Миколаєві, Херсоні і, особливо, в Одесі можна побачити літніх жінок, що п’ють дешеве вино, сидячи на підвіконні у гастрономі з гідністю відвідувачок дорогих барів. Та переважно селянки чи робітниці ніколи не п’ють ні кави, ні навіть соку в спеку — давня селянська жіноча бридливість пити щось поза домівкою.

А в західних районах України ситуація з не домашнім питтям дещо інша. Більше споживають неміцне вино. І каву п’ють не лише інтелігенти. І варять каву не тільки у Львові, Івано-Франківську чи Ужгороді, а й у будь-якому селі Передкарпаття чи Закарпаття. Кава по-закарпатські — особливий спосіб виробництва кави, як і кава по-турецьки.

Усі напої, перераховані як не домашні, споживаються і в домашніх умовах, але то вже інша культура, інші звичаї.

А серед домашніх спиртних напоїв першість — не за престижем, а за місцем у побутовій культурі та масовій свідомості, — поза сумнівами належить САМОГОНОВІ.

Шлях від першого дистилятора, винайденого у 1334 році провансальським алхіміком Арнольдом де Вальнев, до перегонки браги з метою отримання міцного хмільного напою, яка масово почалася по всій території України в роки першої світової війни, був тривалим і складним. Хмільні напої виготовлялися від часів Київської Русі (згадаймо слова святого Володимира — «на Русі єсть веселіє пити», що, можливо, й визначило його вибір на користь християнства) — переважно з меду, але перегонка не застосовувалася. Як свідчать старовинні рецепти, міцність тих прадавніх напоїв не перевищувала 30 градусів. Від ХV століття в Росії, а потім і в Україні існувала державна монополія на виробництво й продаж горілки, яка продавалася по шинках і, вочевидь, активно споживалася. Хмільні напої, зазначені в кулінарії Клиновецької та етнографічному дослідженні Марковича, як-от запіканка, спотикач та ін. виготовлялися на основі купованої горілки «казенки». У російському словнику В. Даля знаходимо слово «самогон» — це особливий вид полювання на ведмедя, в українському словнику Б. Грінченка «самогону» взагалі нема, є споріднене «самограй», але то, за Грінченком, не напій, а самовар.

Злигодні першої світової, а потім і громадянської війни призвели до дефіциту багатьох життєво необхідних товарів, зокрема й горілки. До того ж до 1923 року офіційно діяв сухий закон, що не могло не призвести до масового виробництва кустарної горілки. «Сухий закон» було скасовано, але самогон лишився невід’ємним елементом радянського життя.

Офіційна пропаганда СРСР нібито робила все, щоб люди зненавиділи те огидне явище, яке ніяк не узгоджувалося з моральним кодексом будівника комунізму. Та брага й далі квасилася, виварки ставилися на вогонь, до отвору в кришці ладналася дорогоцінна трубка — «змійовик». На селі не було двору, де б не гнали. В містах теж гнали, але про це далі. На селі без самогону не обійтися навіть непитущим: увесь побут, сам уклад життя тримається на цій рідині. Це офіційно заборонено, існує відповідна стаття Кримінального Кодексу, але від тих, хто пильно слідкує за виконанням цієї статті, завжди можна відкупитися певною кількістю тієї самої рідини. Вони ж теж люди і теж живуть на селі.

Головна причина — економічна. В радянські часи півлітра самогону були в 15–20 разів дешевші за «казенку». Якщо було сутужно з дріжджами, використовували пророщену пшеницю, горох, томатну пасту. Продукт вироблявся двох ґатунків — «для душі» і «для прожитку». Той, що для душі, траплялося, переганяли двічі, ставили фільтри, ароматизували. Для прожитку — вимоги нижчі, аби лиш була необхідна міцність. Самогон — «рідка валюта». У сільської бабусі пенсія — 12 крб. (за Брежнєва збільшили до 40). Вона живе самотньо, а треба полагодити дах і паркан. За пляшку чи дві їй це охоче зроблять. До того ж цукор, спасибі їм, виписали з колгоспу. А як не випишуть, доведеться поратися з буряками. Та це й дешевше, а до роботи на селі не звикати. Особливо інтенсифікується виробництво, якщо наближається весілля або хтось із старих починає дихати на ладан. Це святе. Прийде все село — не можна, щоб хтось лишився тверезим. Самогон — важливий структурний елемент української радянської сільської культури. Але і в місті самогон шанують. Чому? Авторові цих рядків доводилося не раз обговорювати цю тему з людьми, які не вважалися алкоголіками, але пили часто і з задоволенням, і з тих бесід сам собою виплив висновок, що питущі люди поділяються на дві групи. Перша — ті, що п’ють заради букету, заради насолоди відчути смак коштовного напою — вина, лікеру, коньяку, гарної горілки. Стан сп’яніння при цьому — побічне явище, а не мета. Другі натомість п’ють задля того блаженного стану, п’ють, щоб швидше зашуміло в голові, забулися життєві проблеми, щоб швидше перейти із реального у п’яний світ. А найшвидше цей перехід здійснюється саме при вживанні самогону, «самограю», «коньяку фірми Самжене», бренді «Три гички». Це встановлено шляхом багатостраждального досвіду. І, мабуть, ще й ця якість самогону, не лише його відносна дешевизна, лежить в основі самогонної сакральності, викликає любов і пошану простого народу. Тож і в наші часи, коли ціна «казенки» не набагато вища від ціни кілограму цукру, основної сировини, коли повно у

1 ... 24 25 26 ... 53
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У черзі за святою водою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У черзі за святою водою"