Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Вікторія віднесла сумку за межі кола й, повернувшись, лягла на вологу землю, з якої ще не зійшла роса, і, тримаючи в руках чорний агат, заплющила очі. Відьми, взявшись за руки, зімкнули круг.

Коли жінки об’єднали свою магію в одне енергетичне коло, срібляста енергія закружляла над ними. Вогонь зі свічки піднявся доверху, і вода в чаші перелилася на землю. Тіло Вікторії на кілька метрів піднялося доверху. На небі з’явилися чорні хмари. Прогримів грім, і повіяв сильний вітер. Жінки переглянулися й, відчувши різкий та пекучий біль, який пронизав тіло, все одно продовжували тримати магічне коло. Неочікувано блискавиця розірвала навпіл чорні хмари й потужно вдарила в камінь. Вікторія голосно закричала, і Мирослава стрепенулася.

— Не виходь із кола, — промовила Серафима й стиснула міцніше долоню онуки.

Чорний агат тріснув навпіл і перетворився на рідину, яка обволокла тіло Вікторії. Земля здригнулася, і чорні хмари знову почали згущуватися над ними. Через кілька хвилин потужна енергія відкинула всіх відьом у різні сторони й запала гнітюча тиша.

Вікторія, повернувши собі магію, піднялася на ноги й поглянула на свої долоні. З них іскрилася магія. Повільно провівши руками, повернула собі всю енергію, яка під час ритуалу вийшла з її тіла. Київські відьми через кілька хвилин почали підійматися. Хтось бормотів собі під ніс, інші отряхували одяг від трави й землі.

Тим часом Мирослава розплющила очі й відчула оніміння в кінцівках. Ноги не слухали її. В очах був туман, а в грудях пекло, через що було важко дихати. Почувши голос матері, намагалася зорієнтуватися на звук. Відчувши її дотик, швидко закліпала. Через кілька секунд зір повернувся й вона побачила перед собою обличчя мами. Вона провела долонею по обличчю Міри й забрала від неї свою енергію.

— Сила чорного агату, захищаючи тебе, сприйняла мою стихійну магію, як ворожу силу.

— Ох, — простогнала Міра й перевернулася на спину. — Як ти, мамо, маючи стихійну магію й силу чорного агату, могла… нормально жити?

— Ну, — жінка знизала плечима. — Кожен із нас індивідуальний. І скажу відверто, це було тяжко. Й, мабуть, тому я втратила силу чорного агату й позбулася своєї магії.

Мирослава, піднявшись, обійняла матір.

— Вітаю, Вікторіє. З поверненням! — обтрушуючи свій одяг від бруду, до них підійшла Серафима.

Пересвідчившись, що з Пелагеєю, Христиною та іншими відьмами все нормально, Вікторія знайшла уламок каменю чорного агату та, наділивши його силою, подарувала верховній відьмі Пелагеї.

— Це маленька частинка моєї стихійної магії, — сказала Вікторія. — Вона енергетично захистить вас.

Пелагея, прийнявши рідкісний дар, поглянула на Серафиму. Еліас-Карнелл, всміхнувшись, кивнула.

Вийшовши на оглядовий майданчик Лисої гори, Вікторія зупинилася й підняла голову до неба. Вона відчувала зміни не лише в тілі, але й знову чула тихий шепіт довкола. Дерева, листя, трава, птахи, маленькі звірі перешіптувалися між собою. Поглянувши на руки, покрутила пальчиками, і з долонь вийшла чиста магічна енергія. Через наплив емоцій по щоках миттєво потекли сльози. Маленькі краплинки падали на землю, і звідти з’являлися зародки трави. Легкий вітер торкнувся її щоки, і Вікторія, заплющивши очі, абстрагувалася від звуків довкола. Відчувши тонку межу між білою магією та сірою магією, розплющила очі й, глибоко вдихнувши, здригнулася всім тілом.

— Хтось підіймається на Лису гору, — прошепотіла й, озирнувшись, рушила стежкою, яка вела донизу гори.

Серафима й Мирослава переглянулися й обидві, знизавши плечима, пішли слідом.

Вікторія, швидко спустившись із гори східцями, не дійшовши кількох метрів донизу, зупинилася. Дорогу їй перегородив чоловік. Він, скинувши капюшон, поглянув прямо у вічі.

— Гідеон! — скривившись, сказала Вікторія й, піднявши руку, застосувала проти нього магію вітру. Обертаючи кілька разів чоловіка в повітрі, змахнула рукою й відкинула його.

— Мамо, що трапилося?

Почувши голос доньки, оглянулася й наказала стояти на місці та не підходити. Повільно спускаючись, Вікторія відчувала, як гнів клекотав у її серці. Він спопеляв душу, затьмарював відчуття, повертав у минуле й руйнівною люттю відгукувався в кожній клітині тіла. Дійшовши донизу й не побачивши чоловіка, Вікторія затрималася на останній сходинці. Відчувши, як хтось став позаду неї й приклав лезо до шиї, хмикнула.

— Думаєш, цей ніж зупинить мене? — запитала Вікторія.

— Міледі Лорейн, я не збираюся вас зупиняти!

Вікторія нахмурилася. Крім матері більше ніхто не називав її справжнім іменем. Навіть Гідеон. Чоловік, відійшовши на крок, додав:

— Я не той, за кого ви мене вважаєте! Я не Гідеон!

Вікторія, обернувшись, стиснула кулаки, і чоловік, впавши на коліна, почав задихатися від нестачі повітря.

— Не Гідеон? — закричала. — Твоє обличчя я бачила у страшних снах. Твій образ мучив мене довгі роки. Й, нарешті, настав час покінчити з тобою!

Прикликавши чоловічий ніж, замахнулася ним. Він зупинився біля його грудей, і Вікторія поглянула вгору. Там стояли Серафима й Мирослава.