Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

- Кого я бачу! - Анатолій Геннадійович натягнув усмішку. - Дар'я прибігла на інший кінець міста, щоб попередити друга про небезпеку. Як зворушливо! - він пройшовся кімнатою і втупився очима в диван, де лежала сумка. - А ти, Зарницький, уже речі збираєш, невже на той світ зібрався?

- Я вас теж радий бачити, Анатолію Геннадійовичу, - процідив Ігор. Хотів би він відчувати страх, ненависть, хоч щось, але емоції закінчилися. За таке коротке життя він устиг витратити все.

- Ти чого такий блідий? - Менгеле взяв його обличчя в руку, немов експонат, який хочеться краще розглянути. - І руки в цяточку, невже життя набридло?

- Пропоную перейти ближче до справи.

- Де твій батько?

Від такого запитання Ігор засміявся.

- Серйозно? Катувати мене прийшли? Думали, зможете притиснути батька моїм життям? Самим не смішно? Та йому байдуже, що зі мною! Він залишив мене тут гнити одного і не сказав, де його можна знайти! Тож тут ви в прольоті.

На ділі ж він прекрасно знав, де перебуває батько, в будь-який момент міг потрапити до нього, зателефонувати, покликати, але не хотів. Досить одного зіпсованого життя.

- Я тобі не вірю, - Менгеле дістав із кобури пістолет.

Побачивши, що все заходить занадто далеко, Даша здригнулася. Мигцем оглянула присутніх і зрозуміла, що тільки їй не начхати на те, що відбувається. Ігор, який давно мріє про смерть, стояв посеред кімнати й всіма можливими способами провокував. А Менгеле і радий такому наслідку, по обличчю зрозуміло. Відчуває себе переможцем і сяє від щастя, дивлячись, у що обернулася його помста. Гліб мовчки стояв у дверях і спостерігав. Він немов робот, який виконує накази боса і не має власної думки.

- Я не прошу мені вірити, - монотонно промовив Ігор. - Правди від мене ви все одно не почуєте, навіщо цей цирк? Стріляйте відразу, бережіть час. Ви ж за цим сюди прийшли.

- За цим, - він вискалився і зняв пістолет із запобіжника. - Давно мріяв, але рука не підіймалася. Хотілося, щоб ти ще помучився. А зараз, думаю, досить, - він спрямував зброю на Ігоря, отримуючи задоволення від передчуття.

- Зупиниться! - Даша ринулася в бік Ігоря і прикрила його собою. - Чому ви вирішили, що син за батька відповідає? - звернулася до Менгеле. - Що він вам зробив? Нічого! Але він тільки й чекає, коли ви вистрілите, тоді до чого це все?!

- Він важливий моєму ворогові, хіба не в цьому сенс? - Анатолій Геннадійович смикнув пістолетом, зображуючи постріл. - А якщо чекає, я готовий виконати його останнє прохання. Дар'є, відійди, інакше я пристрелю тебе.

- Не відійду.

- Що це ти така смілива стала? - Менгеле примружився. - Хоча не відповідай, дай вгадаю. У тебе в крові вірус, який уб'є тебе за кілька днів? І ти думаєш, Ігор зможе прожити довше? - він засміявся, прочитавши це в її очах. - Не сподівайся!

Ігор, уже наперед передбачаючи подальшу картину, зробив різкий крок убік, відійшовши якомога далі від Даші, а Менгеле з його миттєвою реакцією, перевів на нього зброю і вистрілив. Куля влучила в живіт, на цьому він не зупинився. Стріляв поки патрони не закінчилися, а залишалося їх усього п'ять. Кожен постріл був просякнутий ненавистю і помстою, що зараз набула сили.

Ці постріли, а також падіння Ігоря надовго засіли в голові Даші. Не бачила, але чула. Звукові галюцинації так і мучили. Немов це її застрелили, її життя скінчилося. За відчуттями так і було, бо вона більше нічого не відчувала.

Коли розум повернувся, вона вже сиділа перед тілом убитого друга і кричала, здавалося, голосно, але саму себе не чула. Вуха заклало, її ніби контузило, а по щоках стікали сльози, що неприємно обпікали шкіру. Таке неможливо виносити. Де вона, там смерть. Це прокляття.

- Навіщо?! - закричала Даша.

Вона питала Бога, піднявши голову до стелі, але відповів Менгеле:

- Це помста.

Даша згадала, що вони ще тут і подивилася на нього. Тепер вона готова була слухати кожне його слово. За ним можна гороскопи на роки вперед складати, визначати подальшу долю і знати, хто помре наступним. Усе, що він каже - не порожні слова на вітер. Ідеальний той, хто виконує обіцянки, але це більше не весело. Його обіцянки жахливі.

Це не вона проклята, а його слова. Кожне його слово.

- Я обіцяв помститися Павукові за смерть Віки і я це зробив. Через нього померла моя донька, а через мене помер його син. Смерть за смерть.

- Ненавиджу вас, - прохрипіла Даша.

- Мене всі ненавидять, - він зловісно засміявся. - Але запам'ятай одну річ - якщо хочеш жити, тобі доведеться мене полюбити.

167

Для Даші уроки промайнули непомітно. Вона хоч і була присутня в класі, але замість звичних образів вчителів, бачила широку посмішку Менгеле, якою він показував свою перевагу і владу.

Ніхто не заважав їй думати, перекручувати в голові серію останніх убивств і ненавидіти винних, бо Данила в школі не було, а решті її відсторонена поведінка не здавалася проблемою.

Даша так загрузла в роздумах, що не відразу помітила, як закінчився останній урок і всі почали розходитися. Коли вона вирішила слідувати їхньому прикладу, в клас повернувся Женя. Побачивши розбитий стан колишньої подруги, забув навіщо приходив.