Читати книгу - "Під куполом"

Лінда прочинила двері. Ще якусь мить Терсі залишався стояти на порозі.

— Каро мертва? — голос у нього звучав низько, хрипло.«Так, ніби він вигорлав свій голос ще на Вудстоку, скандуючи «Речівку» разом з «Рибою», і голос так ніколи більше йому й не повернувся»[426] — подумала Лінда. — Вона насправді померла?

— Боюся, що так, — теж низьким голосом відповіла Лінда, пам'ятаючи про дітей. — Містере Маршалл, мені так жаль.

Ще якусь мить він так і стояв там, застиглий. А потім вхопився за свої звисаючі по боках обличчя сиві кучері й почав розхитуватися вперед-назад. Лінда не вірила в справжність кохання між «Весною» і «Груднем», в цьому сенсі Лінда була старомодна. Каро Стерджес і Маршаллу вона могла дати щонайбільше два наступні роки, а може, навіть лише півроку — скільки знадобиться на те, щоби вщух жар у їхніх статевих органах, — але цього вечора в неї не виникало ніяких сумнівів у тому, що кохання цього чоловіка було справжнім. І його втрата.

«Хтозна, що там між ними було, але ці діти поглибили їхні почуття, — подумала вона, — і Купол також». Життя під Куполом все інтенсифікувало. Уже зараз Лінді здавалося, що вони живуть під ним не кілька днів, а роками. Зовнішній світ вивітрювався з пам'яті, наче бачений сон після пробудження.

— Заходьте, — запросила вона. — Але поводьтесь тихенько, містере Маршалл. Діти сплять. Мої і ваші.

9

Вона налила йому настояного на сонці чаю, анітрохи не прохолодного, але це було найкраще, що вона могла запропонувати за цих обставин. Він відпив половину, поставив склянку на стіл і почав терти собі кулаками очі, немов дитина, якій давно вже час було б лежати в ліжку, спати. Лінда правильно вгадала, так він намагався взяти себе в руки, і сиділа тихенько, чекала.

Він зробив глибокий вдих, видихнув, а потім поліз рукою собі до нагрудної кишені старої синьої робочої блузи. Дістав сирицевий ремінець і зав'язав волосся на потилиці. Вона вирішила, що це гарний знак.

— Розкажіть мені, що там трапилось, — промовив Терстон. — І як це трапилось.

— Я не все бачила. Хтось сильно вдарив мене в потилицю, коли я намагалася відтягнути вашу… Каро… з проходу.

— Але ж її застрелив хтось із копів, це правда? Якийсь клятий коп у цьому проклятому, геть поліцейському, охочому до розстрілів містечку.

— Так. — Вона потягнулася через стіл і взяла його за руку. — Хтось крикнув «револьвер». І там дійсно був револьвер. Це був револьвер Ендрії Ґріннел. Вона могла принести його на збори з наміром застрелити Ренні.

— Ви гадаєте, це виправдовує те, що трапилось із Каро?

— Господи, та ж ні. А те, що трапилось із Ендрією, було відвертим убивством.

— Каро загинула, намагаючись захистити дітей, чи не так?

— Так.

— Дітей, котрі не її рідні діти.

На це Лінда не сказала нічого.

— І все-таки, вони були її дітьми. Її й моїми. Назвіть це примхами війни або примхами Купола, але вони були нашими, ці діти, яких інакше ми з нею ніколи б не змогли мати. І поки не буде зруйновано Купол — якщо він взагалі коли-небудь зникне, — вони залишаться моїми дітьми.

Лінда гарячково думала. Чи можна довіритися цьому чоловіку? Вона гадала, що так. Расті ж йому напевне довіряв; казав, що цей чолов'яга просто диявольськи вправний медик, особливо якщо пам'ятати, як давно він не брав участі в цих їхніх ігрищах. І ще Терстон ненавидів тих, хто володарював тут, під Куполом. Він мав на це причини.

— Місіс Еверет…

— Будь ласка, звіть мене Ліндою.

— Ліндо, можна, я переночую у вас, тут на дивані? Мені хотілося б бути тут, якщо вони прокинуться серед ночі. А якщо ні — я сподіваюсь, вони спокійно спатимуть, — я хотів би, щоб вони мене побачили, коли спустяться сюди вранці.

— От і добре. Ми всі разом поснідаємо. Пластівцями. Молоко поки що не скисло, хоча йому вже недовго залишилось.

— Гарно звучить. А коли поїмо, ми миттю звільнимо вас від нашої присутності. Вибачте мені те, що я скажу, особливо якщо ви патріотка вашого міста, але Честер Мілл мені уже в печінці сидить. Я не можу зовсім з нього втекти, але хочу забратися від нього якомога далі. Єдиний пацієнт у шпиталі з серйозними проблемами — це син Ренні, але він сам полишив лікарню сьогодні вдень. Він все одно повернеться, той безлад, що відбувається в його голові, змусить його повернутися, проте наразі…

— Він мертвий.

Терстон не виявив ніякого здивування.

— Інсульт, я гадаю.

— Ні, застрелений. У в'язниці.

— Я мусив би сказати, що мені жаль, але насправді ні.

— Мені теж, — сказала Лінда. Вона не знала напевне, що там робив Джуніор, але добре собі уявляла, яким чином це оберне на свою користь його батько.

— Я переберуся з дітьми на озеро, туди, де ми були з Каро, коли це почалося. Там спокійно, і я певен, що зможу знайти достатньо харчових припасів, щоб якийсь час протриматись. Можливо, навіть доволі довго. Може, мені навіть вдасться знайти будиночок з генератором. Але серед того, що відбувається в цій громаді, — він надав своїм словам сатиричного призвуку, — я існувати не бажаю й віддаляюсь. І забираю Ейдена з Алісою.

— Припустимо, я зможу вам запропонувати краще місце.

— Правда? — А коли Лінда нічого далі не промовила, він простягнув руку над столом і торкнувся її. — Ви мусите хоч комусь довіряти. Наприклад, мені.

Таким чином Лінда розповіла йому про все, включно з тим, що перед тим, як підніматися на Чорну Гряду, їм треба заїхати до Берпі по свинцеве полотно. Балакали вони майже до півночі.

10

Північна частина будинку Маккоя була непридатна для життя — після дуже сніжної минулої зими дах там опинився всередині вітальні, — але із західного боку збереглася їдальня, суто фермерська за стилем, довга, майже як залізничний вагон, от там-то й зібралися втікачі з Честер Мілла. Барбі спершу розпитав Джо, Норрі й Бенні, що вони бачили чи що їм ввижалося, коли вони знепритомніли на краю того, що тепер між ними називалось осяйним поясом.

Джо згадав палаючі гарбузи. Норрі сказала, що все стало чорним і сонце пропало. Бенні спочатку заявив, що нічого не пам'ятає. А потім долонею ляснув собі по губах, згадав.

— Крики, — промовив він. — Я чув крики. Таке