Читати книгу - "Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder"

З третіми дверима їм надзвичайно пощастило. Відчинивши їх, вони виявили круту, майже вертикальну драбину, яка йшла не просто в темряву, а в справжню пітьму.

— Думаю, це буде найнижчий поверх. Драбина, за моїми припущеннями, веде на саме дно корабля… Леді Фейрфекс, ви куди?! — Едвард, задумливо міркуючи, упустив момент, коли леді Лавінія, схопившись за ручки, почала спускатися спиною вниз.

— На пошуки лікаря.

— Він же точно не там! — скуйовдив волосся Едвард.

— Може бути, не він, але хтось там точно є. Принюхайтеся.

Едвард нахилився над головою леді Лавінії, вдихаючи солоне холодне повітря, змішане з ароматом розкладеної деревини й мертвечини.

Він нещасно скривився:

— Коли це припиниться?

— Давайте-давайте, — підбадьорила Лавінія. — Вперед за новим матеріалом.

Унизу було холодно, через дрібні щілини плескалися вологі морські краплі, повільно роз'їдаючи необроблене дерево.

На підлозі, у світлі олійної лампи, можна було розглянути, що лежало тіло в білому одязі та з маскою, яку лікарі носили під час чуми.

— Судячи із запаху, — їм довелося закрити носи, — він давно мертвий. Тіло почало розкладатися.

— Потрібно зняти маску, — прошелестів містер Ллевеллін.

— Але спочатку перевернути тіло, — леді Лавінії було важко дихати. В дуже вузькому, крихітному приміщенні, серед темряви, сирості та цвілі, тіло не було сильно пошкоджене розкладанням і трупними плямами, але все ж таки, це був середина липня, і запах стояв запаморочливий у своїй огидності.

Вони озирнулися. Тут не було жодних палиць, щипців чи чогось схожого на кочергу, весло або будь-який інший предмет, який міг би їм допомогти перевернути тіло.

— Візьміть, — леді Лавінія знову зняла свою рукавичку з руки й простягла містеру Едварду. — Не чіпайте тіло голими руками.

— Я? — він здивовано відсахнувся. — А хто триматиме ліхтар?

— Я.

— Ви? — він зморщився.

— Містере Ллевеллін, ви боїтеся крові чи привидів?

— Швидше привидів.

— Тоді надягайте рукавичку, — вона стисла губи й уже більш наполегливо простягла її йому в руки.

— Гаразд, — похитавши головою, він надів одну рукавичку, а потім дістав із внутрішньої кишені камзола другу. — Це моя бабуся вишивала…

— Так-так, — квапила його леді Лавінія, — швидше.

Тіло лежало на животі, неприродно повернувши голову вліво. Дзьоб на масці був таким довгим, що в маленькій кімнатці вони ледве не наступали на нього.

Містер Ллевеллін, напружившись, що вена на лобі надулася і запульсувала, схопився за тіло і штовхнув його від себе.

На животі були численні рани. Вони були дрібні, неакуратні, короткі, рвані, не глибокі. Тіло лікаря взагалі виглядало як тренувальний майданчик.

— Ви теж думаєте, що він був першим, на кому вбивця тренувався? — запитав Едвард, здалеку розглядаючи бурі, деякі вже іржаві, плями, що розповзлися по розірваних краях білого одягу.

— Так, — леді Лавінія намагалася дихати через рот, — зніміть маску, — попросила вона.

Містер Едвард, ходячи навколо трупа навшпиньки, наблизився і, сівши навпочіпки, почав стягувати маску, притримуючи її лише краєм пальців.

— Будьте сміливішими, — втомившись від очікування серед смороду, попросила леді Лавінія.

— Я поспішаю! Я роблю все, що в моїх силах! — обурився він. — Але маска не знімається…

— Зірвіть її до біса! — Лавінія закрила рот руками. Це було непрощенне і непристойне лихослів’я для молодої леді.

Едвард косо глянув на неї з докором. Але цього разу, замість звичної тиради, раптом усміхнувся і сказав:

— Я звикаю, що ви, пані, з вогником.

Лавінія здивовано залопотіла віями від несподіваного компліменту. Містер Едвард все ж таки не ризикнув слідувати її пораді й побажанню, тому ще деякий час був зайнятий спробами зняти маску з опухлого обличчя.

Це був чоловік років 50-ти, із синюшними покривами, сильно одутлим обличчям. Його шия була зламана, але ймовірно, після смерті, проте поки кров у тілі була ще теплою.

— Як ви думаєте, скільки часу минуло з моменту його вбивства?

— З нашого відбуття, — протягнув містер Едвард. — Я думаю, 13 числа першим померлим був не лорд Брудберк, а корабельний лікар.

— Але ж він не відвідував “Китайський театр”? — Лавінія хвилювалася, що її теоретичний ланцюжок припущень починав руйнуватися на очах.

— Чому ви вирішили, що є безпосередній зв’язок із театром? Я взагалі можу припустити, що дві шляхетні леді рішуче попрощалися з життям своїх шановних чоловіків, — він підвівся і, відійшовши від тіла, зняв рукавички, закручуючи їх у тугий джгут.

— Способи вбивства справді трохи різні. Але я вважаю, що злочинець один. Дивіться, — вона вказала на порізи, — тут їх багато, навіть не порахувати, але всі вони були нанесені незграбно. На тілі містера Брудберка майже те саме, тільки вже значно небезпечніші рани. А містер Рон був отруєний, а вже після цього розпоротий.

— А перелом шийного відділу хребта?

— Думаю, він зламався, коли тіло скидали зверху, — Лавінія подивилася нагору.

З трюму йшло розсіяне м’яке сонячне світло, ледь помітне на дні корабля. Здавалося, хмари припинили дошкуляти їм.

— Як гадаєте, надовго?

Містер Едвард подивився вгору.

Бах!

Стук, що пролунав, був оглушливим, і двері зачинилися із зовнішнього боку.

Вони здригнулися і неусвідомлено притиснулися одне до одного.

— Надовго ми застрягли разом із трупом?