Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Підскочивши ледве не на метр, Ярослава різко розвернулася на місці і…завмерла. Перед нею стояла дівчина приблизно її віку. Та, мабуть, їх спорідненість на цьому і закінчувалася. Тендітне, майже лялькове тіло, ховалося під лляним платтям. Хоча це була скоріше сорочка без вишивок, підперезана мотузкою з блискучих ниток. Великі зелені очі, маленькі пухкі вуста з білосніжною усмішкою та чудернацька зачіска. Воістину густу гриву темного волосся вкривала сітка з тоненьких гілочок.

Зненацька Ярослава зрозуміла, що вже десь бачила цю дівчину:

- Ти була на святі Русалії.

- Звичайно була, - все таким же ніжним дівочим голосом відповіла та. – Мене звати Вільха.

- А мене Ярослава і я…

- Ми знаємо, - перебила співрозмовниця і чудернацько схилила голову набік. – Всі вже знають.

Вільха простягнула до Ярослави долоню, наче хотіла потиснути тій руку, і як тільки-но дівчина відповіла на цей жест, міцно стиснула пальці. Гілочки у волоссі Вільхи заворушилися, виплутуючись з густих пасм. Наче живучи своїм життям, вони струшувалися, розпускали крихітні зелені листочки і, завмерши в повітрі, вивчали дівчину.

Ярослава хотіла було вирвати руку з міцної хватки нової знайомої та не могла навіть пискнути. Тим часом гілочки повільно, немов ліниві вужі, наблизилися до обличчя дівчини і, ніжно торкаючись його, почали гладити шкіру. Листочки виявилися дуже приємними на дотик і пахнули свіжою зеленню. Більше того, з кожним дотиком Ярославі здавалося, що вона все чіткіше чує звуки в лісі, відчуває запахи, принесені вітерцем, навіть помічає бічним зором якісь рухи в траві.

- На жаль, ти не одна із нас, - сумно зітхнула Вільха, відпускаючи руку дівчини. – Та є в тобі щось таке…

Тим часом всі звуки затихли, запахи зникли, а трава здавалася Ярославі нерухомою. Лише гілочки у волоссі нової знайомої повільно рухались, занурюючись назад у пасма.

- Ти мавка? – неочікувано для себе спитала дівчина.

- Так, - блиснула білосніжною усмішкою Вільха і гордо додала: – Рада, що я в тебе буду першою.

- Першою? – незрозуміла дівчина.

- Першою з чарівних істот, - пояснила та. – Арись не рахується, її майже не відрізниш від звичайної рисі.

- Ну так… - ошелешено погодилась Ярослава.

- Повертайся по цій стежці, а там тебе Баюн забере. Мені ж вже час іти.

Не встигла дівчина спитати хоча б ще щось, як мавка буквально розтала в повітрі. Розуміючи, що так можна дочекатись ще якогось створіння, Ярослава попрямувала у вказаному напрямку. Там на неї справді чекав Баюн. Точніше кажучи, кіт якраз біг їй назустріч. Побачивши перед собою дівчину, звір сердито зашипів, відкрив рота і, Ярослава готова була поклястися, що він зараз щось скаже. Та Баюн лише набрав повні груди повітря, повільно видихнув, наче рахуючи до десяти, і чітко з претензією промовив:

- Няв!

- Угу, - тільки й змогла з себе видавити Ярослава.

Махнувши хвостом, кіт запросив йти за ним, а скоро вивів дівчину до задньої хвіртки садиби Ягинішни.

Знахарки все ще не було вдома, тому, погодувавши рисеня, Ярослава залишила записку, що буде аж вечором, а сама попрямувала до пансіонату. Тепер їй точно треба побалакати з Мариною і аж ніяк не про білобрисих грубіянів.

Ярослава чимдуж поспішала до «Причаробор’я». По дорозі вона декілька разів намагалася впіймати стільниковий зв’язок, але щоразу марно. Чесно кажучи, дівчина не розуміла, як тутешні мешканці обходяться без мобільних телефонів?

На щастя, по дорозі Ярославу наздогнав Влад – племінник тітки Тані. Хлопець працював в пансіонаті баристою і часто пригощав нову знайому свіжозмеленою кавою. Насправді Владислав і тітка Таня були в дуже далекій спорідненості, якщо Ярослава не помилялась, то в шостому чи сьомому коліні. Та склалося так, що всі їх родичі або померли, або виїхали з Роздоріжжя багато років тому і зараз вони піклувалися один про одного, як справжня сім’я.

Оскільки Влад їздив на невеличкому мопеді, то запропонував підвезти дівчину до пансіонату. Та з радістю погодилася. Коли ж вони під’їхали до чорного входу і вже  мали прощатися, Ярослава обережно запитала:

- Владе, а ти віриш в чари?

- Вірю, - чесно відповів той, витягуючи ключі з замка запалювання.

Дівчина на мить навіть оторопіла від такої швидкої відповіді. Владислав був лише на рік старше неї і здавався звичайним сучасним юнаком. Як не дивно, але у Ярослави не було жодного знайомого, хто б вірив у подібні чудеса. Так, вони з друзями чвсто купували різні дрібнички, що притягували удачу, або ж з азартом спостерігали за виставами вуличних фокусників. Але вірити у мавок, чугайстрів і відьом… Хоча вона ж не уточнила.

Та роздуми дівчини перервав все той же Влад, що трохи зніяковів від реакції співрозмовниці.

- Звичайно, я ніколи не бачив, як когось перетворюють на ропуху або щоб з води вино робили. Та я живу в Чароборі, - хлопець розвів руками. – Тут все незвичайне і чарівне. І взагалі, це ти допомагаєш місцевій знахарці. До неї ж приїжджають ворожки і травниці з усіх усюд. Тому це я маю тебе питати, чи віриш ти в чари.