Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Влад приязно посміхнувся, а Ярослава, погодившись з ним, помахала на прощання рукою і попрямувала на своє улюблене місце в пансіонаті. Тобто на оглядовий майданчик у східній частині «Причаробор’я».

За цим разом Марина відповіла на дзвінок майже одразу. На фоні голосно лунала музика і дівчина відправилась на пошуки більш затишнішого місця для розмови. Попутно щебечучи:

- Ти не повіриш, але сьогодні вранці я якраз розмовляла про тебе з однією ворожкою.

- Почекай, - перебила подругу Ярослава, - я не вірю своїм вухам. Ти і розмовляла з ворожкою? Я точно на той номер телефону дозвонилася?

- Можеш глузувати скільки влізе, та через п’ять хвилин у мене виступ, - пожурила подруга.

- Добре-добре, - погодилася Ярослава. – Розповідай.

Насправді дівчина подзвонила до Марини, щоб самій розповісти про свої тривоги та впевнитись, чи не поїхав у неї дах. Але варіант подруги виявився не менш цікавим:

- Я якось розповідала тобі, що на заняття з йоги ходить ворожка. Сьогодні зранку вона-таки вмовила мене і я дозволила їй поворожити по руці. Чесно кажучи, все, що вона розповідала, виявилося правдою. Та от коли діло дійшло до майбутнього… - Марина трохи зам’ялася, але не стала відтягувати дивну розмову. – Вона сказала, щоб я не боялася відпустити тебе у незвіданий світ і що згодом сама переконаюсь у твоїй правоті.

- Так і сказала? – не вірила своїм вухам Ярослава.

- Ну… Імені твого вона не називала, але казала про важливу мені людину, подругу чи то навіть сестру.

Марину хтось відволік, а Ярослава тим часом задумалася. Сестер у тієї не було. Навіть двоюрідних чи троюрідних. Справжніх подруг, окрім неї, теж. Так, Марина була веселою, легко знаходила контакт з людьми, та певні події у житті дозволяли довіряти тільки одній людині – Ярославі. Це в них, до речі, виявилося спільним. І якщо вірити у ворожіння і припустити…

- Мені скоро треба на сцену, - відволікла від роздумів Марина. – Розказуй, що там в тебе.

Чесно кажучи, Ярослава завагалася. Подруга обов’язково приведе якісь логічні доводи, це розвіє завісу таємничості і виявиться, що всі події у Чароборі - плід її уяви. Тільки зараз дівчина зрозуміла, що вона дійсно хотіла вірити у чарівність цього місця, у побачених нею істот, у кожну почуту казку.

- Агов, - занепокоїлася Марина. – Ти чого замовкла?

Набравши повні легені повітря, Ярослава таки зважилася, і на одному подиху вимовила:

- Я зустріла справжню мавку, трійку русалок, а ще відьму. Місцевий лісничий насправді чугайстер, у якого є сяюче перо жар-птиці. А моя роботодавиця має дивного кота, що змінює свій розмір. Я була свідком чарів, а всі навкруги сприймають це як буденність. Все, можеш дзвонити 103.

- Нічого собі, - Марина навіть присвиснула від подиву. – А ти… а ти впевнена? Звісно, що впевнена! Інакше не казала б мені, - дівчина різко змінила інтонацію, відповідаючи комусь поряд: - Дай мені ще хвилину. Анекдот їм розкажи. Ти мені нічого не платиш, щоб звільняти! Добре, заміни мене Іною, а я буду наступна.

- Ти зараз зайнята, - хотіла вибачитись Ярослава.

- Якби цей концерт не був на благочинність, то я б давно наділа свою гітару розпоряднику на голову, - сердито перебила Марина. – Індики і то менш пихатіші за нього. Ясю, давай домовимося так: ти пару днів над усім подумаєш, придивишся навкруги. Звичайно, я не вірю в те, що чари існують. Але ти не з тих, кого можна обвести навколо пальця. А потім подзвониш мені і ми ще раз поговоримо. Якщо твоя думка не зміниться, то я все кину і приїду по тебе. І ніяка сила не перешкодить мені забрати тебе додому! Домовилися?

- Так, - полегшено відповіла Ярослава.

- Обіцяєш? А то я знаю тебе…

- Обіцяю!

Швидко попрощавшись, Марина побігла на сцену, а Ярослава залишилася сидіти на місці і думати про своє. Мавки, русалки, відьми, чугайстри… А хто ж тоді Ягинішна? Невже проста знахарка? Може теж відьма? Чи відьми завжди тільки злі? А може Баба Яга? За легендами та нерідко допомагала добрим молодцям. Щоправда в деяких версіях вона їх запікала і їла. А кіт? З ним теж не все так просто. То він розмір змінює, то до лісничого проводить.

Поринувши у свої роздуми, Ярослава не помітила, як на околиці «Причаробор’я» лягли сутінки. Сповнені гамору від відпочиваючих і густі, пахучі, неначе вишукана клумба. Для приїжджих готувалась дискотека, тому Ярославі треба було покинути майданчик і вирішити, куди піти. Вона могла б заночувати з бабусею та їй не давало спокою те, що Ягинішна може хвилюватися. Дівчина залишила записку, що прийде ввечері. І якщо не явиться, то знахарка не знатиме, що трапилося. А ще Рисянку треба погодувати і дати їй ліки.

Розуміючи, що вибору по суті немає, Ярослава попрямувала до під’їзної алеї, звідки б пішла пішки. Та дівчину наздогнав Матвій. Заглушивши мотор мотоциклу, він зняв шолом і доволі миролюбно звернувся:

- Ходити в такий час пішки – не найкраща ідея. Сідай – підвезу.

- Дякую, та я вже звикла якось, - зніяковіла Ярослава. – І тут недалеко…

- Ти зараз зовсім не полегшуєш мені спробу вибачитися, - зітхнув хлопець.

- Вибачитися? – брови співрозмовниці здивовано підскочили. – Це я взагалі-то мушу просити вибачення.